Українською | English
usaid banner

Номер журналу. Статті

№1(17) // 2006

 

Обкладинка

 

1. Оригінальні дослідження

 

Способи лікування гідатидного ехінококозу печінки

М.Ю. Ничитайло, А.Н. Литвиненко, В.В. Чорний, О.Н. Гулько

Мета дослідження: розробити оптимальну тактику лікування гідатидного ехінококозу печінки з пріоритетним застосуванням мініінвазивних технологій.

Матеріали та методи. Проаналізовано досвід лікування 65 хворих, які перебували на лікуванні в Інституті хірургії та трансплантології АМН України (м. Київ) у період з 1997 по 2005 р. Згідно з класифікацією ультразвукових ознак, у 17 (26,1 %) пацієнтів діагностовано кісти I типу, у 39 (60 %) — II, у 8 (12,3 %) — III, у 1 (1,6 %) — кісту IV типу. Традиційні операції виконано 25 (38,4 %) хворим, лапароскопічні — 40 (61,6 %).

Результати. Після традиційних та лапароскопічних радикальних операцій специфічних післяопераційних ускладнень та рецидивів не виявлено. Післяопераційні специфічні ускладнення спостерігали після консервативних традиційних операцій у 3 (12 %) пацієнтів, а після лапароскопічних — у 1 (2,5 %). Рецидиви захворювання діагностовано у 2 (8 %) хворих після традиційної відкритої ехінококектомії і у 1 (2,5 %) — після лапароскопічної ехінококектомії. Термін післяопераційного спостереження становив 32 міс.

Висновки. Використання сучасних способів обробки фіброзної капсули і ліквідації залишкової порожнини дали змогу значно поліпшити результати консервативних операцій, проте достатньо великою залишається кількість рецидивів (4,6 %), що пояснюється неповним видаленням зародкових елементів або їх міграцією. За наявності показань, ендовідеохірургічні методи лікування ехінококових кіст печінки мають перевагу перед традиційними операціями. Переваги мініінвазивних технологій полягають у зменшенні розмірів операційної травми, обсягу інтраопераційної крововтрати, скороченні тривалості оперативного втручання, термінів медичної та соціальної реабілітації.



Ключові слова: ехінококоз, ехінококектомія, перицистектомія, залишкова порожнина

 

Способы лечения гидатидного эхинококкоза печени

М.Е. Ничитайло, А.Н. Литвиненко, В.В. Черный, О.Н. Гулько

Цель исследования: разработать оптимальную тактику лечения гидатидного эхинококкоза печени с приоритетным применением миниинвазивных технологий.

Материалы и методы. Проанализирован опыт лечения 65 больных, находившихся на лечении в Институте хирургии и трансплантологии АМН Украины (г. Киев) в период с 1997 по 2005 г. Согласно классификации ультразвуковых признаков, у 17 (26,1 %) пациентов диагностированы кисты I типа, у 39 (60 %) — II, у 8 (12,3 %) — III, у 1 (1,6 %) — кисту IV типа. Традиционные операции были выполнены 25 (38,4 %) больным, лапароскопические — 40 (61,6 %).

Результаты. После традиционных и лапароскопических радикальных операций специфических послеоперационных осложнений и рецидивов не отмечено. После традиционных консервативных вмешательств послеоперационные специфические осложнения наблюдали у 3 (12 %) пациентов, после лапароскопических — у 1 (2,5 %). Рецидивы заболевания диагностированы у 2 (8 %) больных — после традиционной открытой эхинококкэктомии и у 1 (2,5 %) — после лапароскопической открытой эхинококкэктомии. Срок послеоперационного наблюдения составил 32 мес.

Выводы. Использование современных способов обработки фиброзной капсулы и ликвидации остаточной полости позволило значительно улучшить результаты консервативных операций, однако остается достаточно большим количество рецидивов (4,6 %), что объясняется неполным удалением зародышевых элементов или их миграцией. При наличии показаний, эндовидеохирургические методы лечения эхинококковых кист предпочтительнее традиционных операций. Преимущества миниинвазивных технологий заключаются в уменьшении размеров операционной травмы, объема интраоперационной кровопотери, сокращении продолжительности оперативного вмешательства, сроков медицинской и социальной реабилитации пациентов.



Ключевые слова: эхинококкоз, эхинококкэктомия, перицистэктомия, остаточная полость

2. Оригінальні дослідження

 

Ефективність хіміопроменевої терапії при лікуванні нерезектабельних місцевих рецидивів раку прямої кишки

С.О. Шалімов, Б.В. Сорокін, В.О. Кикоть, О.Г. Югринов, Р.К. Тащієв, С.В. Гренюк

Мета роботи: дослідити ефективність розроблених схем хіміопроменевої терапії (ХПТ) при лікуванні хворих з нерезектабельними місцевими рецидивами раку прямої кишки (МР РПК).

Матеріали та методи. Наведено досвід лікування 113 хворих на нерезектабельні МР РПК в клініці Інституту онкології АМН України в 1988—2003 рр. Усі пацієнти були розділені на три групи: І — з використанням променевої терапії (ПТ) (n = 47); ІІ — ХПТ (n = 36); ІІІ — ХПТ з 2—3 курсами повторної внутрішньоартеріальної хіміотерапії (ВАХТ) з супутнім використанням індометацину (n = 30).

Результати. Використання ХПТ та ХПТ з повторними курсами ВАХТ на тлі використання індометацину для лікування хворих на нерезектабельні МР РПК показало ліпші результати порівняно із застосуванням променевої терапії: поліпшення якості життя пацієнтів за рахунок зменшення кількості випадків больового синдрому, дизуричних явищ, синдрому констипації, збільшення кількості випадків регресії пухлини, медіани виживаності та часу до прогресування захворювання.

Висновки. Хворим з нерезектабельними МР РПК необхідно проводити хіміопроменеву терапію. Променева терапія має застосовуватиcя у пацієнтів із супутньою патологією та старше 70 років.



Ключові слова: місцеві рецидиви раку прямої кишки, хіміопроменева терапія, внутрішньоартеріальна хіміотерапія, медіана виживаності

 

Эффективность химиолучевой терапии при лечении нерезектабельных местных рецидивов рака прямой кишки

С.А. Шалимов, Б.В. Сорокин, В.А. Кикоть, О.Г. Югринов, Р.К. Тащиев, С.В. Гренюк

Цель работы: исследовать эффектив ность разработанных схем химиолучевой терапии (ХЛТ) при лечении больных с нерезектабельными местными рецидивами рака прямой кишки (МР РПК).

Материалы и методы. Представлен опыт лечения 113 больных с МР РПК в Институте онкологии АМН Украины в 1988—2003 гг. Все пациенты были разделены на три группы: І — с использованием лучевой терапии (ЛТ) (n = 47), ІІ — ХЛТ (n = 36), ІІІ — ХЛТ с 2—3 курсами повторной внутриартериальной химиотерапии (ВАХТ) с сопутствующим использованием индометацина (n = 30).

Результаты. Использование ХЛТ и ХЛТ с повторными курсами ВАХТ на фоне использования индометацина для лечения больных с нерезектабельными МР РПК показало лучшие результаты, чем при использовании лучевой терапии: улучшение качества жизни пациентов за счет уменьшения количества случаев болевого синдрома, синдрома констипации, дизурических явлений, увеличения количества случаев регрессии опухоли, медианы выживаемости и времени до прогрессирования заболевания.

Выводы. Больным с нерезектабельными МР РПК должна проводиться химиолучевая терапия. Лучевую терапию следует применять пациентам с выраженной сопутствующей патологией и старше 70 лет.



Ключевые слова: местные рецидивы рака прямой кишки, химиолучевая терапия, внутриартериальная химиотерапия, медиана выживаемости

3. Оригінальні дослідження

 

Вивчення кріовпливу на тканини пухлини молочної залози та формування протипухлинного імунітету

Ашраф Авад Ель-Карім, Р.К. Тащієв, В.О. Шляховенко

Мета роботи — вивчення механізмів імунної відповіді організму на кріохірургічні операції на підставі зміни білкового складу тканини пухлини після кріовпливу на пухлини молочної залози.

Матеріали і методи. Біохімічні зміни в тканині пухлини вивчено у 25 хворих на морфологічно верифікований рак молочної залози (РМЗ), у яких було застосовано метод кріовпливу. Вік пацієнтів — від 40 до 73 років. У 14 хворих була ІІ стадія захворювання, у 9 — ІІІ, у 2 — ІV. Розмір пухлини — від 3 до 8 см у діаметрі. У 9 пацієнтів була яєчникова форма РМЗ, по 8 осіб мали надниркову та інволютивну форми.
Кріовплив на пухлину здійснювали під інтубаційним наркозом за допомогою плоских кріоаплікаторів різних розмірів, розроблених авторами. Після дворазового заморожування і природного відтавання в 23 випадках виконували операцію Пейті, в 1 — квадрантектомію, в 1 — операцію Мадена.
До і після кріовпливу на пухлину проводили патоморфологічні дослідження. Шматочки пухлинної тканини, розчиняли їх у буферному розчині додецилсульфату натрію (1 %). Розчин обважнювали сахарозою (5 %) і наносили на поліакриламідний гель. Електрофорез білків здійснювали в системі поліакриламідного гелю з додецилсульфатом натрію.

Результати. Внаслідок кріовпливу в пухлинній тканині зменшувався вміст білків з молекулярною масою 0—200 kDa та одночасно відбувалося нагромадження поліпептідів з молекулярною масою 12 kDa.
Виділено фракцію низькомолекулярних поліпептидів з молекулярною масою 12—14 kDa, яку застосовували як імуноген для імунізації хворих, у яких пухлина була попередньо заморожена, а потім видалена.

Висновки. Отримані дані дають змогу вважати, що поліпептидний компонент з молекулярною масою 12 kDa є імуногеном, який індукує протипухлинну відповідь. Після кріодеструкції пухлинної тканини з операційного матеріалу можна виготовляти автовакцину та проводити вакцинацію.



Ключові слова: рак молочної залози, кріовплив на пухлини, імунна відповідь, електрофорез білків

 

Изучение криовоздействия на ткани опухоли молочной железы и формирование противоопухолевого иммунитета

Ашраф Авад Эль-Карим, Р.К. Тащиев, В.А. Шляховенко

Цель работы — изучение механизмов иммунного ответа организма на криохирургические операции на основании изменения белкового состава ткани опухоли после криовоздействия на опухоли молочной железы.

Материалы и методы. Биохимические изменения в ткани опухоли изучены у 25 больных с морфологически верифицированным раком молочной железы (РМЖ), у которых был применен метод криовоздействия. Возраст пациентов — от 40 до 73 лет. У 14 больных была ІІ стадия заболевания, у 9 — ІІІ и у 2 — IV. Размер опухоли — от 3 до 8 см в диаметре. У 9 пациентов была яичниковая форма РМЖ, по 8 человек имели надпочечную и инволютивную формы.
Криовоздействие на опухоль осуществляли под интубационным наркозом с помощью различной величины плоских аппликаторов, разработанных авторами. После двукратного замораживания и естественного оттаивания в 23 случаях выполнялась операция Пейти, в 1 — квадрантэктомия и в 1 — операция Мадена.
До и после воздействия на опухоль проводились патоморфологические исследования. Кусочки опухолевой ткани растворяли в буферном растворе додецилсульфата натрия (1 %). Раствор утяжеляли сахарозой (5 %) и наносили на полиакриламидный гель. Электрофорез белков осуществляли в системе полиакриламидного геля с додецилсульфатом натрия.

Результаты. В результате криовоздействия в опухолевой ткани уменьшалось содержание белков с молекулярной массой 40—200 kDa и одновременно происходило накопление полипептидов с молекулярной массой 12 kDa.
Выделена фракция низкомолекулярных полипептидов с молекулярной массой 12—14 kDa, которую применяли в качестве иммуногена для иммунизации больных, у которых опухоль была предварительно заморожена, а затем удалена.

Выводы. Полученные данные позволяют считать, что полипептидный компонент с молекулярной массой 12 kDa является иммуногеном, индуцирующим противоопухолевый ответ. После криодеструкции опухолевой ткани из операционного материала можно изготавливать аутовакцину и проводить вакцинацию.



Ключевые слова: рак молочной железы, криовоздействие на опухоли, иммунный ответ, электрофорез белков

4. Оригінальні дослідження

 

Застосування поліплатилену при первинному та метастатичному раку печінки

С.О. Шалімов, О.В. Гладкий, І.І. Волченськова, Н.М. Майданевич

Метою дослідження є вивчення клінічної ефективності та переносимості поліплатилену у хворих з первинним та метастатичним ураженням печінки.

Матеріали та методи. Проведено відкрите контрольоване рандомізоване дослідження результатів застосування поліплатилену у 102 пацієнтів з первинним раком печінки та з метастатичним ураженням органа. Критерії відбору: 1) цито- або гістоморфологічно верифікований діагноз; 2) порівняно задовільний загальний стан з індексом Карновського > 50 % (0—3 бали за класифікацією ВООЗ); 3) наявність одного чи більше пухлинних осередків, що підлягають вимірюванню. Курс монохіміотерапії проводили у вигляді 3—6 інфузій поліплатилену з 8 мг дексаметазону шляхом внутрішньовенного, внутрішньоартеріального або внутрішньочеревного введення щоденно або з інтервалом 1—3 дні. Одноразова доза поліплатилену становила 100—300 мг/м2, курсова — 450—1700 мг/м2. Повторні курси монохіміотерапії проводили через 1—4 міс.

Результати. Із аналізу динаміки показників анатомічної розповсюдженості пухлин встановлено, що реакція на введення поліплатилену спостерігалася у 84 % пацієнтів. Отримані дані свідчать, що після лікування поліплатиленом у хворих ІІ та IV клінічних груп досягнуто об'єктивного ефекту в 82,4 та 82,8 % відповідно. Ефективність поліплатилену також залежить від віку та статі хворих. Ефективність лікування поліплатиленом підвищувалася зі збільшенням дози. Важливим чинником при лікуванні хворих є індивідуальна чутливість до препарату. Аналіз даних лабораторних досліджень в динаміці лікування поліплатиленом клінічно вагомих відхилень в показниках крові та сечі не виявив. Досягнуто часткової ремісії у 26 % пацієнтів, об'єктивного поліпшення у 30 % і стабілізації — у 28 % хворих. Виживаність понад рік була у 43,1 % хворих, більше двох років — у 10,7 %, три роки і більше — у 5,9 %. Найефективніше поліплатилен діяв у пацієнтів вікової групи 40—49 років, ліпше у хворих жіночої статі. Ефективність поліплатилену залежила від індивідуальної чутливості хворих. Деякі хворі виявилися нечутливими до дії препарату. Найчастіше побічні дії виявлялися розладами шлунково-кишкового тракту І—ІІ ступеня, які піддавалися медикаментозній корекції.

Висновки. Застосування монохіміотерапії поліплатиленом у хворих з первинним раком печінки та її метастатичним ураженням супроводжується симптоматичним ефектом у 88 % та об'єктивним ефектом у 84 % хворих. Ефективність поліплатилену вища при менших показниках індексу метастазування первинної пухлини та збільшенні дози. Переносимість поліплатилену була доброю у 65,7 %, задовільною — у 28,4 % та незадовільною — 5,9 % хворих.



Ключові слова: первинний рак печінки, метастатичне ураження, монохіміотерапія, поліплатилен, ефективність, переносимість

 

Применение полиплатиллена при первичном и метастатическом раке печени

С.А. Шалимов, А.В. Гладкий, И.И. Волченсковая, Н.Н.Майданевич

Цель исследования — изучение эффективности и переносимости полиплатиллена у больных с первичным и метастатическим поражением печени.

Материалы и методы. Проведено открытое контролированное рандомизированное исследование результатов применения полиплатиллена у 102 пациентов с первичным и метастатическим поражением печени. Критерии отбора: 1) цито- или гистоморфологически верифицированный диагноз; 2) сравнительно удовлетворительное общее состояние с индексом Карновского > 50 %, или 0—3 балла по классификации ВОЗ соответственно; 3) наличие одного или более опухолевого очага, подлежащего измерению. Курс монохимиотерапии проводили в виде 3—6 инфузий полиплатиллена с 8 мг дексометазона путем внутривенного, внутриартериального или внутрибрюшинного введения ежедневно или с интервалом в 1—3 дня. Однократная доза полиплатиллена составила 100—300 мг/м2, курсовая — 450—1700 мг/м2. Повторные курсы монохимиотерапии проводили через 1—4 мес.

Результаты. Из анализа динамики показателей анатомического распространения опухоли установлено, что на введение полиплатиллена отреагировало 84 % пациентов. Полученные данные свидетельствуют, что после лечения полиплатилленом у больных II и IV клинических групп достигнуто объективный эффект в 82,4 и 82,8 % соответственно. Эффективность полиплатиллена зависит от возраста и пола больных. Эффективность лечения полиплатилленом повышалась с увеличением дозы. Важным фактором, влияющим на результаты является индивидуальная чувствительность к препарату. Анализ данных лабораторных исследований в динамике лечения полиплатилленом не выявил клинически значимых негативных отклонений показателей крови и мочи. Достигнуто частичной ремиссии у 26 %, объективного улучшения у 30 % и стабилизации у 28 % больных. Наиболее эффективно полиплатиллен действовал у пациентов возрастной группы 40—49 лет, лучше у больных женского пола. Эффективность препарата зависела от индивидуальной чувствительности больных. Некоторые больные оказались нечувствительными к действию препарата. Выживаемость больше одного года наблюдалась у 43,1 % пациентов, больше двух лет — у 10,7 %, три года и более — у 5,9 %. Побочные эффекты наиболее часто проявлялись расстройствами желудочно-кишечного тракта I—II степени, поддающимися медикаментозной коррекции.

Выводы. Монохимиотерапия с использованием полиплатиллена у больных с первичным раком печени и ее метастатическим поражением сопровождается симптоматическим эффектом у 88 % и объективным эффектом у 84 % больных. Эффективность полиплатиллена выше при меньших показателях индекса метастазирования первичной опухоли и увеличении примененной дозы. Хорошая переносимость полиплатиллена наблюдалась в 65,7 % случаев, удовлетворительная — в 28,4 %, плохая — у 8 % больных.



Ключевые слова: первичный рак печени, метастатическое поражение, монохимиотерапия, полиплатиллен, эффективность, переносимость

5. Оригінальні дослідження

 

Планування та проведення абдомінопластики з урахуванням тиску в черевній порожнині

В.В. Теплий

Мета роботи — вивчити вплив різних видів абдомінопластики на внутрішньочеревний тиск (ВЧТ) та розробити методи профілактики виникнення стійкої внутрішньочеревної гіпертензії (ВЧГ) та синдрому черевної порожнини (СЧП).

Матеріали та методи. 41 пацієнту виконано різні види хірургічних втручань на передній черевній стінці. В обстеженій групі жінок було 31, чоловіків — 10. Середній вік хворих становив (41,7 ± 1,8) року (коливався від 21 року до 64 років). ВЧТ оцінювали непрямим методом шляхом вимірювання тиску в сечовому міхурі (ТСМ). Максимальний тиск вдиху фіксували на манометрі апарата ШВЛ. Розраховували індекс маси тіла (ІМТ) та індекс діаметра (ІД) вимірювали найбільший сагітальний діаметр живота (СДЖ), окружність тулуба (ОТ) на цьому самому рівні.

Результати. До оперативного втручання середній ВЧТ становив (80,9 ± 6,0) мм вод. ст. Не встановлено істотної різниці між представниками обох статей (p > 0,1). Ознаки хронічної ВЧГ (тиск дорівнював чи перевищував 136 мм вод. ст.) виявлено у 4 (9,8 %) пацієнтів. До операції встановлено лінійний зв'язок між ВЧТ та ІМТ, СДЖ і ІД (r = 0,80; 0,86 і –0,89 відповідно,
p < 0,001). Множинний регресійний аналіз показав, що найінформативнішими незалежними прогностичними факторами ризику наявності хронічної ВЧГ перед операцією є ІМТ та ІД (коефіцієнти регресії відповідно Beta = 0,45, p = 0,01; та Beta = –0,65, p = 0,03). При всіх видах хірургічних втручань видалення жирової тканини методом ліпосакції, а також дермоліпектомія зумовлювали зниження ВЧТ. Кореляційний аналіз показав лінійну залежність між масою видалених м'яких тканини передньої черевної стінки і ступенем зменшення ВЧТ (r = 0,94, p < 0,001). Навпаки, збільшення натягування апоневротично-м'язового шару при формуванні його дублікатури призводило до збільшення тиску на (92 ± 19,0) % порівняно з його найнижчим рівнем під час операції і на (51,8 ± 17,5) % порівняно з вихідним рівнем перед початком втручання. Компресійний одяг спричиняв підйом ВЧТ ще на (49,9 ± 8,4) % від тиску в кінці операції. Загалом у всіх обстежених мало місце підвищення ВЧТ у результаті хірургічного втручання з одяганням компресійного одягу в середньому на (53,0 ± 4,2) мм вод. ст. Зменшенню ВЧТ у ранньому післяопераційному періоді сприяли якісна анестезія і встановлення на апараті ШВЛ меншого об'єму вдиху. До групи підвищеного ризику ВЧГ після операції віднесено хворих з вихідним ТСМ 90 мм вод. ст., ІМТ 30 кг/м2, ІД 3,22, а також пацієнтів з великими вентральними грижами. Під час передопераційного обстеження 11 особам з групи високого ризику проводили імітацію оперативного втручання з реєстрацією ТСМ. Якщо тест вказував на можливість підвищення ВЧТ вище безпечної межі (180 мм вод. ст.), то з пацієнтом обговорювали варіанти вирішення його естетичних проблем іншим способом.

Висновки. Оцінка вихідного тиску в черевній порожнині і факторів ризику розвитку внутрішньочеревної гіпертензії при плануванні абдомінопластики дає змогу обрати оптимальну лікувальну тактику. Інтраопераційний моніторинг внутрішньочеревного тиску дозволяє запобігти розвитку внутрішньочеревної гіпертензії при формуванні апоневтротичної дуплікатури і натягуванні дермально-епідермального клаптя. Ступінь зовнішньої компресії слід обирати з урахуванням внутрішньочеревного тиску, за наявності високого ризику розвитку внутрішньочеревної гіпертензії після операції доцільно використовувати компресійний одяг з регулюванням сили компресії.



Ключові слова: абдомінопластика, альтернативні рішення, внутрішньочеревний тиск, внутрішньочеревна гіпертензія, синдром черевної порожнини, ліпосакція, вентральні грижі

 

Планирование и проведение абдоминопластики с учетом давления в брюшной полости

В.В. Теплый

Цель работы: изучить влияние разных видов абдоминопластики на внутрибрюшное давление (ВБД) и разработать методы профилактики возникновения стойкой внутрибрюшной гипертензии (ВБГ) и синдрома брюшной полости (СБП).

Материалы и методы. 41 пациенту выполнено разные виды хирургических вмешательств на передний брюшной стенке. В обследованной группе женщин было 31, мужчин — 10. Средний возраст больных составлял (41,7 ± 1,8) года (колебался от 21 года до 64 лет). ВБД оценивали косвенным методом путем измерения давления в мочевом пузыре (ДМП). Максимальное давление вдоха фиксировали на манометре аппарата ИВЛ. Рассчитывали индекс массы тела (ИМТ), индекс диаметра (ИД) измеряли наибольший сагитальный диаметр живота (СДЖ), окружность туловища на этом же уровне.

Результаты. До оперативного вмешательства среднее ВБД составляло (80,9 ± 6,0) мм вод. ст. Не установлено существенной разности между представителями обоих полов (p > 0,1). Признаки хронической ВБГ (давление равнялось или превышало 136 мм вод. ст. выявленны у 4 (9,8 %) пациентов. До операции установлена линейная связь между ВБД и ИМТ, СДЖ и ИД (r = 0,80; 0,86 и –0,89 соответственно, p < 0,001). Множественный регрессионный анализ показал, что наиболее информативными независимыми прогностическими факторами риска наличия хронической ВБГ перед операцией являются ИМТ и ИД (коэффициенты регресси и соответственно Beta = 0,45, p = 0,01; и Beta = -0,65, p = 0,03). При всех видах хирургических вмешательств удаление жировой ткани методом липосакции, а также дермолипектомия обуславливали снижение ВБД. Корреляционный анализ показал линейную зависимость между массой удаленных мягких тканей передней брюшной стенки и степенью уменьшения ВБД (r = 0,94, p < 0,001). Наоборот, увеличение натяжения апоневретично-мышечного слоя при формировании его дубликатуры приводило к увеличению давления на (92 ± 19,0) % по сравнению с его наиболее низким уровнем во время операции и на (51,8 ± 17,5) % по сравнению с исходным уровнем перед началом вмешательства. Компрессионная одежда вызывала подъем ВБД еще на (49,9 ± 8,4) % от давления в конце операции. Вообще у всех обследованных имело место повышения ВБД в результате хирургического вмешательства с одеванием компрессионной одежды в среднем на (53,0 ± 4,2) мм вод. ст. Уменьшению ВБД в раннем послеоперационном периоде способствовали качественная анестезия и установление на аппарате ИВЛ меньшего объема вдоха. К группе повышенного риска ВЧГ после операции отнесены больные с исходным ДМП 90 мм вод. ст., ИМТ 30 кг/м2, ИД 3,22, а также пациенты с большими вентральными грыжами. При предоперационном обследовании у 11 человек из группы высокого риска проводили имитацию оперативного вмешательства с регистрацией ДМП. Если тест указывал на возможность повышения ВБД выше безопасного придела (180 мм вод. ст.), с пациентом обсуждали варианты решения его эстетических проблем другим способом.

Выводы. Оценка исходного давления в брюшной полости и факторов риска развития внутрибрюшной гипертензии при планировании абдоминопластики позволяет избрать оптимальную лечебную тактику. Интраоперационный мониторинг внутрибрюшного давления дает возможность предотвратить развитие внутрибрюшной гипертензии при формировании апоневтротической дупликатуры и натягивании дермально-эпидермального лоскута. Степень внешней компрессии следует избирать с учетом внутрибрюшного давления, при наличии высокого риска развития внутрибрюшной гипертензии после операции целесообразно использовать компрессионную одежду с регулированием силы компрессии.



Ключевые слова: абдоминопластика, альтернативные решения, внутрибрюшное давление, внутрибрюшная гипертензия, синдром брюшной полости, липосакция, вентральные грыжи

6. Оригінальні дослідження

 

До питання про ранню діагностику деструктивного панкреатиту

І.Є. Верхулецький, А.Ф. Медведенко, О.В. Розенко, Є.І. Верхулецький, В.В. Волков, Д.М. Синепупов, Ю.Г. Луценко, І.С. Бомбушкар

Мета роботи — вдосконалення діагностики і лікування деструктивного панкреатиту (ДП) в ранні терміни (до 48 год).

Матеріали та методи. 80 хворих з ДП були розподілені на дві групи, рандомізовані за віком, статтю, тяжкістю стану і характером лікувальних заходів. Чоловіків серед них було 34 (42,5 %), жінок — 46 (57,5 %) віком від 22 до 71 року. Діагноз ДП верифікований лапароскопічно. В діагностиці панкреонекрозу в основній групі пацієнтів (40) використовувався рівень панкреатичної карбоксипептидази В, що визначався методом імуноферментного аналізу. Домінуючим критерієм тяжкості ендогенної інтоксикації (ЕІ) був показник щільності плазми (Р), що визначався методом лазерної дифрактометрії. В контрольній групі хворих (40) ДП діагностували на підставі загальноприйнятих клініко-лабораторних даних, а тяжкість ЕІ оцінювали за рівнем молекул крові середньої маси.

Результати. Лапароскопічне підтвердження ДП отримано у 39 (97,5 %) пацієнтів основної групи. У цих хворих рівень карбоксипептидази В досягав (5,8 ± 0,2) млмоль/л. У 35 (87,5 %) пацієнтів граничний рівень щільності плазми діагностовано вже на 3-тю добу, до розвитку чітких клінічних виявів тяжкої інтоксикації. Летальність становила 17,5 %. В контрольній групі хворих панкреонекроз діагностовано у 28 (70 %) осіб. У 31 (78 %) хворого рівень молекул середньої маси на 5—6-у добу захворювання досягав критичного значення (0,328). Летальність у цій групі становила 32,5 %.

Висновки. Визначення панкреатичної карбоксипептидази В у сироватці крові дозволило в ранні терміни захворювання (до 48 год) діагностувати панкреонекроз у 97,5 % досліджуваних хворих, а застосування методу лазерної дифрактометрії у 87,5 % пацієнтів дало змогу діагностувати ранні прояви ЕІ. Отримані дані свідчать про те, що використання запропонованих методів діагностики дає змогу своєчасно обґрунтовувати показання до активних методів детоксикації, що сприяє зниженню летальності з 32,5 до 17,5 %.



Ключові слова: панкреонекроз, лазерна дифрактометрія, карбоксипептидаза В, лімфогенні методи детоксикації, рання діагностика

 

К вопросу о ранней диагностике деструктивного панкреатита

Е. Верхулецкий, А.Ф. Медведенко, О.В. Розенко, Е.И. Верхулецкий, В.В. Волков, Д.Н. Синепупов, Ю.Г. Луценко, И.С. Бомбушкар

Цель работы — усовершенствование диагностики и лечения деструктивного панкреатита (ДП) в ранние сроки (до 48 ч).

Материалы и методы. 80 больных с ДП распределены на две группы, рандомизированные по возрасту, полу, тяжести состояния и характеру лечебных мероприятий. Мужчин среди них было 34 (42,5 %), женщин — 46 (57,5 %) в возрасте от 22 до 71 года. Диагноз ДП верифицировался лапароскопически. В диагностике панкреонекроза у основной группы пациентов (40) использовался уровень панкреатической карбоксипептидазы В, определяемый методом иммуноферментного анализа. Доминирующим критерием тяжести эндогенной интоксикации (ЭИ) был показатель плотности плазмы (Р), определяемый методом лазерной дифрактометрии. В контрольной группе больных (40) ДП диагностировали на основании общепринятых клинико-лабораторных данных, а тяжесть ЭИ оценивали по уровню молекул крови средней массы.

Результаты. Лапароскопическое подтверждение ДП было получено у 39 (97,5 %) пациентов основной группы. У этих больных уровень карбоксипептидазы В достигал (5,8 ± 0,2) млмоль/л. У 35 (87,5 %) пациентов пороговый уровень плотности плазмы диагностирован уже на 3-и сутки, до развития ярких клинических проявлений тяжелой интоксикации. Летальность составила 17,5 %. В контрольной группе больных панкреонекроз диагностирован у 28 (70 %) человек. У 31 (78 %) больного уровень молекул средней массы на 5—6-е сутки заболевания достигал критического значения (0,328). Летальность в этой группе составила 32,5 %.

Выводы. Определение панкреатической карбоксипептидазы В в сыворотке крови позволило в ранние сроки заболевания (до 48 ч.) диагностировать панкреонекроз у 97,5 % исследуемых больных, а применение метода лазерной дифрактометрии у 87,5 % пациентов дало возможность диагностировать ранние проявления ЭИ. Полученные данные свидетельствуют о том, что применение предложенных методов диагностики позволяет своевременно обосновывать показания к активным методам детоксикации, что способствует снижению летальности с 32,5 до 17,5 %.



Ключевые слова: панкреонекроз, лазерная дифрактометрия, карбоксипептидаза В, лимфогенные методы детоксикации, ранняя диагностика

7. Оригінальні дослідження

 

Динаміка змін системного і локального протеолізу при експериментальному панкреонекрозі

А.Б. Кебкало

Мета роботи — дослідити динаміку змін системної і локальної протеолітичної активності на стандартизованій моделі гострого некротичного ураження підшлункової залози у морських свинок.

Матеріали та методи. У роботі використано 57 статевозрілих морських свинок. Створено модель некротичного ураження підшлункової залози. Дослідження змін плазмового і тканинного протеолізу та вмісту в крові молекул середньої маси проводили через 24, 48, 72 год після операції за стандартизованими методиками.

Результати. У піддослідних тварин інтенсивність плазмового лізису низькомолекулярних білків через 24 год після моделювання панкреонекрозу перевищувала контроль у 2,2 разу, через 48 год — у 2,4, через 72 год — у 3,1 разу; лізис високомолекулярних білків зростав відповідно у 2,2, 2,6 і 3,3 разу, лізис колагену — у 3,0 2,9 і 5,0 разу; фібринолітична активність плазми крові була більшою за контроль відповідно у 2,1, 2,5, 3,0 разу, причому неферментативний фібриноліз підвищувався відповідно в 3,8, 4,2 і 5,3 разу, а ферментативний — у 1,6, 2,1 і 2,4 разу; активність протеїназ за Кунітцом перевищувала контрольний рівень відповідно у 6,6, 7,9 і 10,0 разів; рівень молекул середньої маси в крові зростав у 3,5, 4,2 і 5,2 разу.

У тканині підшлункової залози лізис низькомолекулярних білків через 24 год достовірних змін не зазнавав, через 48 год підвищувався на 63,5 % та через 72 год у 2,1 разу, високомолекулярних білків — зростав відповідно на 44,0 і 72,2 %. Колагенолітична активність тканини підшлункової залози через 24 год збільшувалася на 79,2 %, через 48 і 72 год перевищувала контроль відповідно в 1,8 і 2,9 разу. Сумарна фібринолітична активність була більшою за таку у контрольних тварин: через 24 год — у 2,0 разу, через 48 год — у 2,2, через 72 год — у 2,7 разу. Підвищення локальної фібринолітичної активності було зумовлено збільшенням як ферментативного (відповідно в 1,7, 2,0 і 2,3 разу), так і неферментативного (відповідно в 2,6, 2,8 і 4,2 разу) фібринолізу. Активність протеїназ за Кунітцом була більшою відповідно в 1,9, 2,2 і 3,2 разу. Смертність тварин становила протягом 24 год 13,3 %, 48 год — 33,3 %, через 72 год — 55 %.

Висновок. Запропонована модель гострого некротичного ураження підшлункової залози спричинює типові зміни плазмового і тканинного фібринолізу та необмеженого протеолізу, а також умісту в крові молекул середньої маси, що дає можливість використовувати її для експериментального визначення ефективності нових методів лікування панкреонекрозу.



Ключові слова: підшлункова залоза, некроз, морські свинки, протеоліз, фібриноліз

 

Динамика изменений системного и локального протеолиза при экспериментальном панкреонекрозе

А.Б. Кебкало

Цель работы — исследовать динамику изменений системной и локальной протеолитической активности на стандартизированной модели острого некротического поражения поджелудочной железы у морских свинок.

Материалы и методы. В работе использовано 57 половозрелых морских свинок. Создана модель некротического поражения поджелудочной железы. Исследования изменений плазмового и тканевого протеолиза и содержимого в крови молекул средней массы проводили через 24, 48, 72 ч после операции за стандартизированными методиками.

Результаты. У подопытных животных интенсивность плазмового лизиса низкомолекулярных белков через 24 ч после моделирования панкреонекроза превышала контроль в 2,2 раза, через 48 ч — в 2,4, через 72 ч — в 3,1 раза; лизис высокомолекулярных белков возрастал соответственно в 2,2, 2,6 и 3,3 раза, лизис колагена — в 3,0 2,9 и 5,0 раза; фибринолитическая активность плазмы крови была большей за контроль соответственно в 2,1, 2,5, 3,0 раза, причем неферментативный фибринолиз повышался соответственно в 3,8, 4,2 и 5,3 раза, а ферментативный — в 1,6, 2,1 и 2,4 раза; активность протеиназ за Кунитцом превышала контрольный уровень соответственно в 6,6, 7,9 и 10,0 раз; уровень молекул средней массы в крови возрастал в 3,5, 4,2 и 5,2 раза.

В ткани поджелудочной железы лизис низкомолекулярных белков через 24 ч достоверных изменений не испытывал, через 48 ч повышался на 63,5 % и через 72 ч в 2,1 раза, высокомолекулярных белков — возрастал соответственно на 44,0 и 72,2 %. Колагенолитическая активность ткани поджелудочной железы через 24 ч увеличивалась на 79,2 %, через 48 и 72 ч превышала контроль соответственно в 1,8 и 2,9 раза. Суммарная фибринолитическая активность была большей за такую у контрольных животных: через 24 ч — в 2,0 раза, через 48 ч — в 2,2, через 72 ч — в 2,7 раза. Повышение локальной фибринолитической активности было обусловлено увеличением как ферментативного (соответственно в 1,7, 2,0 и 2,3 раза), так и неферментативного (соответственно в 2,6, 2,8 и 4,2 раза) фибринолиза. Активность протеиназ за Кунитцом была большей соответственно в 1,9, 2,2 и 3,2 раза. Смертность животных составляла на протяжении 24 ч 13,3 %, 48 ч — 33,3 %, через 72 ч — 55 %.

Вывод. Предложенная модель острого некротического поражения поджелудочной железы вызывает типичные изменения плазмового и тканевого фибринолиза и неограниченного протеолиза, а также содержимого в крови молекул средней массы, которая дает возможность использовать ее для экспериментального определения эффективности новых методов лечения панкреонекроза.



Ключевые слова: поджелудочная железа, некроз, морские свинки, протеолиз, фибринолиз

8. Оригінальні дослідження

 

Порівняльна оцінка застосування нефракціонованого гепарину і пентосану полісульфату sp54 у профілактиці тромбоемболічних ускладнень після планових і ургентних абдомінальних операцій

В.Г. Мішалов, Л.Ю. Маркулан, В.Л. Валецький

Мета роботи — oцінити ефективність застосування пентосану полісульфату SP54 у профілактиці тромботичних ускладнень після абдомінальних операцій у хворих з помірним ступенем ризику.

Матеріали та методи. Обстежено 82 хворих, які отримували для профілактики післяопераційних тромботичних ускладнень пентосан полісульфат SP54 (39 пацієнтів — 1-ша група) і нефракціонований гепарин (НФГ) (43 — 2-га). Критерії включення до дослідження — абдомінальна патологія (що потребувала планового чи ургентного оперативного втручання), помірний ступінь ризику тромботичних ускладнень (IВ, IIА, IIВ). Критерії виключення: ожиріння III—IV ступеня; онкологічні захворювання; недостатність кровообігу II—III ступеня; тромбозів вен в анамнезі.

У плановому порядку прооперовано 42 пацієнти (20 — з 1-ї групи і 22 — з 2-ї), за невідкладними показниками — 40 (19 — з 1-ї групи і 21 — з 2-ї).

Хворі 1-ї групи отримували пентосан полісульфат SP54 у дозі 50 мг внутрішньом'язово за 1—2 год до операції, а потім у такій самі дозі двічі на добу через кожні 12 год протягом 3—5 днів з наступним переходом на таблетовану форму препарату в дозі 75 мг тричі на добу. Лікування таблетованою формою препарату тривало 45—60 діб після операції. Пацієнти 2-ї групи отримували НФГ підшкірно по 5000 МО за 1—2 год до операції і через 12 год у такій самій дозі після операції, а потім протягом 9—13 днів по 5000 МО тричі на добу.
У всіх хворих досліджували систему гемостазу напередодні операції до першого введення пентосану полісульфату SP54 чи гепарину, а потім на 1-шу і 6—7-му добу після операції. Додатково у 32 пацієнтів 1-ї групи визначали активований частковий тромбопластиновий час (АЧТЧ) на 25—30-ту і 40—45-ту добу після операції. Стан кровоплину по глибоких венах гомілок оцінювали за допомогою ультразвукової допплерографії.
Результати. Тромбоутворення в глибоких венах гомілки, за даними допплерографії, зафіксовано в однієї хворої з 2-ї групи після усунення злукової кишкової непрохідності. Кровотеча, що потребувала повторного хірургічного втручання, мала місце у пацієнта з цієї ж групи. Гематоми післяопераційних ран відмічено у 3 хворих: у 1 — 1-ї групи і у 2 — 2-ї. Підвищена кровоточивість операційного поля, що не потребувала додаткових втручань, спостерігалася в 1 пацієнта 1-ї групи і 2 — 2-ї.

У перший післяопераційний день достовірно збільшилися (p < 0,05): величина АЧТЧ в 1-й і в 2-й групах відповідно до (42,3 ± 0,9) і (41,8 ± 0,9) с, рівень розчинного фібрину — в середньому відповідно до (12,3 ± 0,8) і (14,1 ± 0,9) мг%. На 6—7-й день після операції спостерігалося подальше збільшення АЧТЧ, що перевищувало вихідний показник у 1,5 разу при застосуванні пентосану полісульфату SP54 і в 1,4 разу — гепарину. Водночас середній рівень розчинного фібрину в обох групах достовірно знизився (р < 0,05), у середньому до (7,3 ± 0,9) мг% у 1-й групі і до (8,3 ± 1,0) мг% — у 2-й, але залишався вище вихідного. Рівень антитромбіну III у першій групі не змінився, а в 2-й — знизився нижче доопераційного показника — до 85,9 ± 1,5 % (p < 0,05). Не виявлено достовірної різниці між показниками гемостазу в післяопераційний період у хворих, оперованих у плановому та ургентному порядку, як в першій, так і другій групі.

Показники АЧТЧ на 25—30-й і 40—45-й день після операції залишалися достовірно вищими (p < 0,05) порівняно з доопераційним рівнем і контролем — відповідно (44,6 ± 2,0) і (40,9 ± 2,1) с.

Висновки. Призначення в післяопераційний період пентосану полісульфату SP54 хворим з ризиком післяопераційних тромбоемболічних ускладнень у дозі 50 мг двічі на добу внутрішньовенно і після 3—5 діб у дозі 75 мг per os призводить до достовірного збільшення АЧТЧ (у 1,5 разу), що порівнянно з ефектом застосування нефракціонованого гепарину в дозі 5000 ОД підшкірно тричі на добу і не спричиняє побічних алергічних ефектів, значних геморагій і тромбоцитопенії.



Ключові слова: пентосан полісульфат SP54, нефракціонований гепарин, абдомінальні операції, тромботичні ускладнення, профілактика

 

Сравнительная оценка применения нефракционированного гепарина и пентосан полісульфата sp54 в профилактике тромбоэмболических осложнений после плановых и ургентных абдоминальных операций

В.Г. Мишалов, Л.Ю. Маркулан, В.Л. Валецкий

Цель работы — oценить эффективность применения пентосана полисульфата SP54 в профилактике тромботических осложнений после абдоминальных операций у больных с умеренной степенью риска.

Материалы и методы. Обследовано 82 больных, которые получали для профилактики послеоперационных тромботических осложнений пентосан полисульфат SP54 (39 пациентов — 1-я группа) и нефракционированный гепарин (НФГ) (43 — 2-я).

Критерии включения в исследование: абдоминальная патологией (которая требует планового или ургентного оперативного вмешательства) и умеренная степень риска тромботических осложнений (IВ, IIА, IIВ). Критерии исключения: ожирение III—IV степени; онкологических заболеваний; недостаточности кровообращения II—III степени; тромбоза вен в анамнезе. В плановом порядке прооперировано 42 пациента (20 — из 1-й группы и 22 — из 2-й), по ургентным показаниям — 40 (19 — из 1-й группы и 21 — из 2-й).

Больные 1-й группы получали пентосан полисульфат SP54 в дозе 50 мг внутримышечно за 1—2 ч до операции, а затем в такой же дозе дважды в сутки через каждые 12 ч в течение 3—5 дней с последующим переходом на таблетированную форму препарата в дозе 75 мг трижды в сутки. Лечение таблетированной формой препарата продолжалось в течение 45—60 сут после операции. Пациенты 2-й группы получали НФГ подкожно по 5000 МЕ за 1—2 ч до операции и через 12 ч в той же дозе после операции, а затем в течение 9—13 дней по 5000 МЕ трижды в сутки.

У всех больных исследовали систему гемостаза накануне операции до первого введения пентосана полисульфата SP54 или гепарина, а затем на 1-е и 6—7-е сутки после операции. Дополнительно у 32 пациентов 1-й группы активированное частичное тромбопластиновое время (АЧТВ) определяли на 25—30-е и 40—45-е сутки после операции. Состояние кровотока по глубоким венам голеней оценивали с помощью ультразвуковой допплерографии.

Результаты. Тромбообразование в глубоких венах голени по данным допплерографии, зафиксировано возникло у одной больной из 2-й группы после устранения спаечной кишечной непроходимости. Кровотечение, потребовавшее повторного хирургического вмешательства, имело место у одного пациента из этой же группы. Гематомы послеоперационных ран отмечены у 3 больных: у 1 — из 1-й группы и у 2 — из 2-й. Повышенная кровоточивость операционного поля, не потребовавшая дополнительных вмешательств, наблюдалась у 1 пациента 1-й группы и у 2 — 2-й.

В первый послеоперационный день достоверно увеличились (p < 0,05): величина АЧТВ в 1-й и во 2-й группах до
(42,3 ± 0,9) и (41,8 ± 0,9) с, уровень растворимого фибрина в среднем соответственно до (12,3 ± 0,8) и (14,1 ± 0,9) мг%. На 6—7-й день после операции наблюдалось дальнейшее увеличение АЧТВ, которое превышало исходный показатель в 1,5 раза при применении пентосана полисульфата SP54 и в 1,4 раза — при применении гепарина. В то же время средний уровень растворимого фибрина в обеих группах достоверно снизился (р < 0,05), в среднем до (7,3 ± 0,9) мг % в 1-й группе и до (8,3 ± 1,0) мг % — в 2-й, но оставался выше исходного. Уровень антитромбина III в 1-й группе оставался прежним, а во 2-й — снизился ниже дооперационного показателя: до (85,9 ± 1,5) % (p < 0,05). Не обнаружено достоверной различия между показателями гемостаза в послеоперационный период у больных, прооперированных в плановом и ургентном порядке, как в 1-й, так и 2-й группе.

Показатели АЧТВ на 25—30-й и 40—45-й день после операции оставались достоверно более высокими (p < 0,05) по сравнению с дооперационным уровнем и контролем соответственно (44,6 ± 2,0) и (40,9 ± 2,1) с.

Выводы. Назначение в послеоперационном периоде пентосан полисульфата SP54 больным с риском послеоперационных тромбоэмболических осложнений в дозе 50 мг дважды в сутки внутривенно и спустя 3—5 сут в дозе 75 мг per os приводит к достоверному увеличению АЧТВ (в 1,5 раза), что сравнимо с эффектом применения нефракционированного гепарина в дозе 5000 ЕД подкожно трижды в сутки и не вызывает побочных аллергических эффектов, значительных геморрагий и тромбоцитопении.



Ключевые слова: пентосан полисульфат SP54, нефракционированный гепарин, абдоминальные операции, тромботические осложнения, профилактика

9. Оригінальні дослідження

 

Значення інструментальних методів oбстеження для вибору тактики хірургічного лікування хворих на посттромботичну хворобу

Б.Г. Безродний, О.М. Петренко, Л.Д. Мартинович

Мета роботи — оптимізація тактики хірургічного лікування хворих з посттромботичною хворобою (ПТХ) на основі вивчення особливостей регіонарної гемодинаміки та кисневого режиму в тканинах.

Матеріали та методи. Обстежено 126 хворих з різними формами ПТХ і 26 хворих з трофічними виразками. Стан обмінних процесів у тканинах оцінювали за даними полярографії.

Результати. Під час дослідження визначено ознаки ПТХ — потовщення стінки вени, її підвищена ехогенність, ригідність та звуження просвіту. Діаметр реканалізованої вени при переході в ортостаз розширюється незначно, в середньому на 17 % (на відміну від інтактної вени, діаметр якої збільшується на 35 %).

Найбільші порушення відпливу крові спостерігаються у хворих із частковою реканалізацією та оклюзією глибоких вен. У 23 пацієнтів мали місце оклюзійні ураження здухвинних вен з одного боку, що виявлялося достовірним зниженням (на 38 %; р < 0,05) лінійної та об'ємної швидкості кровоплину порівняно з інтактною контрлатеральною кінцівкою. Виявилося, що у разі непрохідності глибоких вен величина об'ємного кровоплину по ній значно збільшується — до 50 % сумарного кровоплину по поверхневим венам. Лінійна швидкість зворотного кровоплину у хворих при повній реканалізації становила (12,4 ± 0,1) см/с, а тривалість ретроградного кровоплину — (5,9 ± 0,2) с, тоді як у разі оклюзії цієї вени швидкість рефлюкса знижувалася до (4,4 ± 0,3) см/с.

Установлено, що в разі хронічної венозної недостатності ІІІ ступеня, зумовленій посттромботичною хворобою, має місце зменшення напруги кисню в підшкірній клітковині до (8,8 ± 0,48) мм рт. ст., що на 20 % (р < 0,05) нижче, ніж у контрольній групі, при цьому напруга кисню на здоровій кінцівці дорівнювала (9,2 ± 0,3) мм рт. ст. Під час визначення напруги кисню біля краю виразки зафіксовано зниження цього показника до (6,3 ± 0,24) мм рт. ст. Напруга кисню в обстежених хворих була (14,8 ± 0,8) мм рт. ст., що на 19,8 % (р < 0,05) нижче контрольних значень.

Висновки. Дуплексне сканування дає змогу отримати достовірну інформацію щодо характеру морфологічних гемодинамічних змін у венозних магістралях, оцінити ступінь їх пошкоджень, визначити кількісні характеристики антеградного та ретроградного кровоплину.
Величина напруги кисню в тканинах хворих на посттромботичний синдром корелює з тяжкістю хронічної недостатності венозного кровообігу.



Ключові слова: посттромботична хвороба, дуплексне сканування, венозна гемодинаміка, напруга кисню

 

Значение инструментальных методов обследования для выбора тактики хирургического лечения больных с посттромботической болезнью

Б.Г. Безродный, О.Н. Петренко, Л.Д. Мартинович

Цель работы — оптимизация тактики хирургического лечения больных с посттромботической болезнью (ПТБ) на основании изучения особенностей регионарной гемодинамики и кислородного режима в тканях.

Материалы и методы. Обследовано 126 больных с разными формами ПТБ и 26 больных с трофическими язвами. Состояние обменных процессов в тканях оценивали по данным полярографии.

Результаты. Во время исследования определены признаки ПТБ — утолщение стенки вены, ее повышенная эхогенность, ригидность и сужение просвета. Диаметр реканализированной вены при переходе в ортостаз расширяется незначительно, в среднем на 17 % (в отличие от интактной вены, диаметр которой увеличивается на 35 %).

Наибольшие нарушения оттока крови наблюдаются у больных с частичной реканализацией и окклюзией подвздошных вен. У 23 пациентов имели место окклюзионные поражения полых вен, с одной стороны, что проявлялось достоверным снижением (на 38 %; р < 0,05) линейной и объемной скорости кровотока по сравнению с интактной контрлатеральной конечностью. Оказалось, что в случае непроходимости глубоких вен величина объемного кровотока по ней значительно увеличивается — до 50 % суммарного кровотока по поверхностным венам. Линейная скорость обратного кровотока в больных при полной реканализации составляла (12,4 ± 0,1) см/с, а продолжительность ретроградного кровотока — (5,9 ± 0,2) с, тогда как в случае окклюзии этой вены скорость рефлюкса снижалась до (4,4 ± 0,3) см/с.


Установлено, что в случае хронической венозной недостаточности ІІІ степени, обусловленной посттромботической болезнью, имеет место уменьшение напряжения кислорода в подкожной клетчатке до (8,8 ± 0,48) мм рт. ст., что на 20 % (р < 0,05) ниже, чем в контрольной группе, при этом напряжение кислорода на здоровой конечности составляло (9,2 ± 0,3) мм рт. ст. Во время определения напряжения кислорода возле края язвы зафиксировано снижение показателя до (6,3 ± 0,24) мм рт. ст. Напряжение кислорода у лиц контрольной группы в икроножных мышцах составляла (1,7 ± 1,03) мм рт. ст. У обследованных больных оно уменьшалось до (14,8 ± 0,8) мм рт. ст., что на 19,8 % (р < 0,05) ниже контрольных значений.

Выводы. Дуплексное сканирование дает возможность получить достоверную информацию о характере морфологических гемодинамических изменений в венозных магистралях, оценить степень их повреждения, определить количественные характеристики антеградного и ретроградного кровотока.

Величина напряжения кислорода в тканях больных посттромботическим синдромом коррелирует с тяжестью хронической недостаточности венозного кровообращения. Так, в случае хронической венозной недостаточности ІІІ степени зафиксировано уменьшение напряжения кислорода на 20 % по сравнению с контролем.



Ключевые слова: посттромботическая болезнь, дуплексное сканирование, венозная гемодинамика, напряжение кислорода

10. Оригінальні дослідження

 

Десятирічний досвід використання комп'ютерно-томографічно керованої пункційної хімічної паравертебральної десимпатизації в лікуванні облітеруючих захворювань артерій кінцівок

В.М. Криса

Мета роботи — oцінити безпосередні і віддалені результати впливу комп'ютерно-томографічно (КТ) керованої хімічної регіональної паравертебральної десимпатизації на клінічний перебіг периферичних форм облітеруючих захворювань артерій нижніх кінцівок.

Матеріали та методи. В Івано-Франківському державному медичному університеті з 1994 до 2005 р. проведено 334 втручання у хворих з облітеруючими захворюваннями артерій нижніх кінцівок у ІI—IV стадіях хронічної артеріальної недостатності за Fontaine. Чоловіків було 313 (93,7 %), жінок — 21 (6,3 %). У 259 (77,5 %) пацієнтів діагностовано облітеруючий атеросклероз з переважним ураженням периферичних артерій нижніх кінцівок, у 44 (13,2 %) — облітеруючий ендартеріїт, у 4 (1,2 %) — хворобу Рейно, у 8 (2,4 %) — синдром Рейно, у 3 (0,9 %) — хворобу Райля, у 14 (4,2 %) — діабетичну ангіопатію, у 2 (0,6 %) — облітеруючий тромбангіїт.

У всіх хворих керована хімічна регіональна паравертебральна десимпатизація була виконана як основний метод лікування. Для об'єктивізації змін магістрального кровотоку до і після десимпатизації використовували ультразвукову допплерографію («Multigon-500M», «Angiodop-2»), реовазографію (РГ-4-01), капіляроскопію, контактну термометрію, клаудікометрію, визначали кісточковий допплер-тиск і допплер-індекс, а також вивчали клінічний стан кінцівок до і після втручання.

Результати. Після десимпатизації температура стоп підвищувалася від 1,5—2 до 4 °С, зникав гіпергідроз. Хворі відмічали зникнення або зменшення болю в гомілках, збільшення м'язової сили та відстані безбольової ходьби. Зменшувався ішемічний набряк тканин, збільшувалося наповнення підшкірних вен. Під час допплерографічного обстеження після втручання відмічали збільшення лінійної швидкості потоку крові. Артеріальний тиск на десимпатизованій кінцівці знижувався на 10—15 мм рт. ст. Ускладнень після втручання не відмічено.
Задовільну та добру клінічну динаміку спостерігали у 289 (86,5 %) пацієнтів. У хворих з декомпенсованою артеріальною недостатністю (10,8 %) позитивна динаміка була мінімальною, а у 2,7 % з декомпенсованим кровотоком після втручання відмічено прогресування ішемії, внаслідок чого їм було виконано ампутацію кінцівки. У віддалений період (3—6 років) позитивний ефект зберігався у 63,5 % пацієнтів.

Висновки. При компенсованих і субкомпенсованих проявах захворювання добру і задовільну позитивну клінічну динаміку кровообігу після десимпатизації спостерігали у 86,5 % хворих. КТ-керовану регіональну пункційну хімічну десимпатизацію доцільно використовувати при дистальних або генералізованих формах облітеруючих процесів артеріального русла, які не піддаються корекції хірургічним способом. Використання цієї методики лікування зменшує тривалість перебування пацієнтів у стаціонарі, потребує менших фінансових затрат. Втручання можна також виконувати в амбулаторних умовах.



Ключові слова: облітеруючі захворювання артерій, хімічна десимпатизація, комп'ютерно-томографічний контроль

 

Десятилетний опыт использования компьютерно-томографически управляемой пункционной химической паравертебральной десимпатизации в лечении облитерирующих заболеваний артерий конечностей

В.М. Крыса

Цель работы — oценить непосредственные и отдаленные результаты влияния компьютерно-томографически (КТ) управляемой химической региональной паравертебральной десимпатизации на клиническое течение периферических форм облитерирующих заболеваний артерий нижних конечностей.

Материалы и методы. В Ивано-Франковском государственном медицинском университете с 1994 по 2005 г. проведено 334 вмешательства у больных с облитерирующими заболеваниями артерий нижних конечностей в ІI—IV стадиях хронической артериальной недостаточности по Fontaine. Мужчин было 313 (93,7 %), женщин — 21 (6,3 %). У 259 (77,5 %) пациентов диагностировано облитерирующий атеросклероз с преимущественным поражением периферических артерий нижних конечностей, у 44 (13,2 %) — облитерирующий эндартериит, у 4 (1,2 %) — болезнь Рейно, у 8 (2,4 %) — синдром Рейно, у 3 (0,9 %) — болезнь Райля, у 14 (4,2 %) — диабетическую ангиопатию, у 2 (0,6 %) — облитерирующий тромбангиит.

У всех больных управляемая химическая региональная паравертебральная десимпатизация была виполнена как основной метод лечения. Для объективизации изменений магистрального кровотока до и после десимпатизации использовали ультразвуковую допплерографию («Multigon-500M», «Angiodop-2»), реовазографию (РГ-4-01), капилляроскопию, контактную термометрию, клаудикометрию, определяли лодыжечные допплер-давление и допплер-индекс, а также изучали клиническое состояние конечностей до и после вмешательства.

Результаты. После десимпатизации температура стоп повышалась от 1,5—2 до 4 °С, исчезал гипергидроз. Больные отмечали исчезновение или уменьшение боли в голенях, увеличение мышечной силы и расстояния безболевой ходьбы. Уменьшался ишемический отек тканей, увеличивалось наполнение подкожных вен. При допплерографическом обследовании после вмешательства отмечали увеличение линейной скорости тока крови. Артериальное давление на десимпатизированной конечности снижалось на 10—15 мм рт. ст. Осложнений после вмешательства не отмечено.

Удовлетворительную и хорошую клиническую динамику наблюдали у 289 (86,5 %) пациентов. У больных с декомпенсированной артериальной недостаточностью (10,8 %) положительная динамика была минимальной, а у 2,7 % с декомпенсированным кровотоком после вмешательства отмечено прогрессирование ишемии, в результате чего им была выполнена ампутация конечности. В отдаленном периоде (3—6 лет) положительный эффект сохранялся у 63,5 % пациентов.

Выводы. При компенсированных и субкомпенсированных проявлениях заболевания хорошую и удовлетворительную позитивную клиническую динамику кровообращения после десимпатизации наблюдали у 86,5 % больных. КТ-управляемую региональную пункционную химическую десимпатизацию целесообразно использовать при дистальных или генерализованных формах облитерирующих процессов артериального русла, не поддающихся коррекции хирургическим путем. Использование данной методики лечения уменьшает длительность пребывания пациентов в стационаре, требует меньших финансовых затрат. Вмешательство можно также выполнять в амбулаторных условиях.



Ключевые слова: облитерирующие заболевания артерий, химическая десимпатизация, компютерно-томографический контроль

11. Оригінальні дослідження

 

Розшарування з розривом аневризм висхідної аорти і тампонадою серця як причина ненасильницької смерті: патоморфологічна характеристика

Ю.І. Кузик, В.І. Григорійчук

Мета роботи — дослідити причини розшаровуючих аневризм аорти (РАА) за даними судово-медичних розтинів.

Матеріали та методи. Проаналізовано 14 випадків розриву аневризм висхідної аорти із комплексним дослідженням макроскопічної та мікроскопічної картини стінки аорти. Серед померлих було 10 чоловіків і 4 жінки віком від 43 до 80 років.

Результати. РАА найчастіше спостерігаються у чоловіків віком до 50 років. Розриви стінки аорти в усіх випадках були трансмуральними, наскрізними і призводили до гемоперикарду (тампонади серця). Розшарування аорти поширювалося по задньобоковій стінці, в третині випадків — по передньобоковій, займаючи від 1/3 до 2/3 окружності судини. При патоморфологічному дослідженні виявлено характерні ознаки кістозного медіанекрозу аорти.

Висновки. Найчастіше причиною розшарування висхідного відділу аорти є локальний медіанекроз. У більшості випадків причиною смерті є тампонада серця. До основних патоморфологічних ознак медіанекрозу аорти: належать вогнищеві нагромадження мукоїдних речовин, стрічкоподібні без'ядерні зони, виражені дистрофічні зміни гладеньком'язових клітин із формуванням кістоподібних порожнин, значні дистрофічні зміни еластичних волокон.



Ключові слова: розшаровуючі аневризми висхідного відділу аорти, медіанекроз аорти, раптова смерть

 

Расслоение с разрывом аневризм восходящей аорты и тампонадой сердца как причина ненасильственной смерти: патоморфологическая характеристика

Ю.И. Кузык, В.И. Григорийчук

Цель работы — исследовать причины расслаивающих аневризм аорты (РАА) по данным судебно-медицинских вскрытий.

Материалы и методы. Проанализировано 14 случаев разрыва аневризм восходящей аорты с комплексным исследованием макроскопической и микроскопической картины стенки аорты. Среди умерших было 10 мужчин и 4 женщины в возрасте от 43 до 80 лет.

Результаты. РАА чаще всего наблюдаются у мужчин до 50 лет. Разрывы стенки аорты во всех случаях были трансмуральными, сквозными и приводили к гемоперикарду (тампонаде сердца). Расслоение аорты распространялось по заднебоковой стенке, в трети случаев — по переднебоковой, занимая от 1/3 до 2/3 окружности сосуда. При патоморфологическом исследовании выявлены характерные признаки кистозного медианекроза аорты.

Выводы. Наиболее частой причиной расслаивания восходящего отдела аорты является локальный медианекроз. В большинстве случаев причиной смерти является тампонада сердца. К основным патоморфологическим признакам медианекроза аорты относятся: очаговые скопления мукоидных веществ, полосовидные безъядерные зоны, выраженные дистрофические изменения гладкомышечных клеток с формированием кистообразных полостей, значительные дистрофические изменения эластических волокон.



Ключевые слова: расслаивающие аневризмы восходящего отдела аорты, медианекроз аорты, внезапная смерть

12. Оригінальні дослідження

 

Фенотипові, морфологічні та імуногістохімічні особливості при варикозній хворобі в осіб з недиференційованою дисплазiєю сполучної тканини

В.Ф. Кубишкiн, О.А. Захар'ян

Мета роботи — вивчення фенотипових, морфологічних та імуногістохімічних особливостей у хворих з недиференційованою дисплазією сполучної тканини (ДСТ) при варикозній хворобі нижніх кінцівок.

Матеріали та методи. Двадцяти хворим з ознаками сполучно-тканинної дисплазії при варикозній хворобі нижніх кінцівок проведено гістологічне, гістохімічне та імуногістохімічне дослідження типів колагену в стінці великої підшкірної вени та у шкірі, узятій з медіальної поверхні стегна. Середній вік хворих (44,5 ± 1,2) року. Хворих розділили на 2 групи: з мінімальними ознаками дисплазії сполучної тканини при легкому перебігу хронічної венозної недостатності (1-ша група — 12 осіб, 60 %) і з явними виявами даного синдрому на тлі важких форм зазначеної патології (2-га група — 8 осіб, 40 %).

Результати. У хворих з недиференційованою дисплазією сполучної тканини при гістологічному та імуногістохімічному дослідженні виявлені гіпотрофія гладеньком'язевих волокон, ділянки гіпертрофії ендотеліального та підендотеліального шарів, посилення експресії колагену I типу стінок вени; дистрофія епідермісу шкіри, деформація колагену в дермі на тлі гіпотрофії ділянок зернистого шару; периваскулярна лімфоцитарна інфільтрація дерми.

Висновки. При важкому перебігу хронічної венозної недостатності морфологічні та імуногістохімічні зміни в шкірі та стінці вен поєднуються з різними фенотиповими ознаками сполучно-тканинної дисплазії (геморой, плоскостопість, хронічні тонзиліти, порушення серцевого ритму і провідності, грижі черевної стінки), що свідчить про системний характер захворювання. Це може мати прогностичне значення і визначати інтенсивність терапії та лікувальну тактику в цілому.



Ключові слова: недиференційована дисплазія сполучної тканини, фенотипiчні та імуногістохімічні ознаки; варикозна хвороба нижніх кінцівок

 

Фенотипические, морфологические и иммуногистохимические особенности при варикозной болезни у лиц с недифференцированной дисплазией соединительной ткани

В.Ф. Кубышкин, Е.А. Захарьян

Цель работы — изучение фенотипических, морфологических и иммуногистохимических особенностей у больных с недифференцированной дисплазии соединительной ткани (ДСТ) при варикозной болезни нижних конечностей.

Материалы и методы. Двадцати больным с признаками соединительно-тканной дисплазии при варикозной болезни нижних конечностей проведено гистологическое, гистохимическое и иммуногистохимическое исследование типов коллагена в стенке большой подкожной вены и в коже, взятой с медиальной поверхности бедра. Средний возраст больных (44,5 ± 1,2) года. Больных разделили на 2 группы: с минимальными признаками дисплазии соединительной ткани при легком течении хронической венозной недостаточности (1-я группа — 12 человек, 60 %) и с явными проявлениями данного синдрома на фоне тяжелых форм указанной патологии (2-я группа — 8 человек, 40 %).

Результаты. У больных с недифференцированной дисплазией соединительной ткани при гистологическом и иммуногистохимическом исследовании обнаружены гипотрофия гладкомышечных волокон, участки гипертрофии эндотелиального и подэндотелиального слоев, усиление экспрессии коллагена I типа стенок вены; дистрофия эпидермиса кожи, деформация коллагена в дерме на фоне гипотрофии участков зернистого слоя; периваскулярная лимфоцитарная инфильтрация дермы.

Выводы. При тяжелом течении хронической венозной недостаточности морфологические и иммуногистохимические изменения в коже и стенке вен сочетаются с различными фенотипическими признаками соединительно-тканной дисплазии (геморрой, плоскостопие, хронические тонзиллиты, нарушения сердечного ритма и проводимости, грыжи брюшной стенки), что свидетельствует о системном характере заболевания. Это может иметь прогностическое значение и определять интенсивность терапии и в целом лечебную тактику.



Ключевые слова: недифференцированная дисплазия соединительной ткани; фенотипические и иммуногистохимические признаки; варикозная болезнь нижних конечностей

13. Оригінальні дослідження

 

Лікування проблемної гнійної хірургічної патології м'яких тканин, кісток і суглобів із застосуванням комбінації цефоперазону й амікацину

І.Д. Герич, В.С. Савчин, В.А. Мельников

Мета роботи — вивчення ефективності застосування комбінації цефоперазон + амікацин («Гепацеф» + «Аміцил» виробництва корпорації «Артеріум») у лікуванні проблемної гнійної хірургічної патології м'яких тканин, кісток та суглобів.

Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 48 хворих, які в період із серпня по грудень 2002 р. лікувалися з приводу гнійної хірургічної патології м'яких тканин, кісток і/або суглобів у Гнійно-септикологічному центрі Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова (клініка загальної хірургії Львівського державного медичного університету ім. Данила Галицького). Серед них було 16 жінок (33,3 %) та 32 чоловіки (66,7 %) віком від 18 до 65 років, у середньому (39,64 ± 3,43) року. Ступінь ефективності парентерального використання антибіотиків визначали за клінічними (зникнення місцевих і загальних ознак активності гнійно-септичного процесу) та бактеріологічними (відсутність росту первинно колонізованих збудників або будь-якої флори) ефектами.

Висновки. Комбіноване застосування цефоперазону й амікацину характеризується високою клінічною (89,6 %) та бактеріологічною (76 %) ефективністю. Доцільним є застосування комбінації цефоперазон + амікацин як препаратів вибору у хворих із завершеними курсами неефективної первинної емпіричної антибіотикотерапії та у пацієнтів з високим ризиком розвитку каскадних ускладнень гнійно-септичної патології м'яких тканин, кісток та суглобів.



Ключові слова: гнійна хірургічна інфекція м'яких тканин, кісток і суглобів; клінічна і бактеріологічна ефективність, цефоперазон, амікацин

 

Лечение проблемной гнойной хирургической патологии мягких тканей, костей и суставов с применением комбинации цефоперазона и амикацина

И.Д. Герич, В.С. Савчин, В.А. Мельников

Цель работы — изучение эффективности применения комбинации препаратов цефоперазон + амикацин («Гепацеф» + «Амицил» производства корпорации «Артериум») в лечении проблемной гнойной хирургической патологии мягких тканей, костей и суставов.

Материалы и методы. В исследовании приняли участие 48 больных, которые в период с августа по декабрь 2002 г. лечились по поводу гнойной хирургической патологии мягких тканей, костей и/или суставов в Гнойно-септическом центре Коммунальной городской клинической больницы скорой медицинской помощи г. Львова (клиника общей хирургии Львовского государственного медицинского университета им. Данила Галицкого). Среди исследуемых было 16 женщин (33,3 %) и 32 мужчины (66,7 %) в возрасте от 18 до 65 лет, в среднем (39,64 ± 3,43) года. Степень эффективности парентерального использования антибиотиков определяли по клиническим (исчезновение местных и общих признаков активности гнойно-септического процесса) и бактериологическим (отсутствие роста первично колонизируемых возбудителей или любой флоры) эффектам.

Выводы. Комбинированное применение цефоперазона и амикацина характеризуется высокой клинической (89,6 %) и бактериологической (76 %) эффективностью. Целесообразным является применение комбинации цефоперазон + амикацин как препаратов выбора у больных с завершенными курсами неэффективной первичной эмпирической антибиотикотерапии и у пациентов с высоким риском развития каскадных осложнений гнойно-септической патологии мягких тканей, костей и суставов.



Ключевые слова: гнойная хирургическая инфекция мягких тканей, костей и суставов; клиническая и бактериологическая эффективность, цефоперазон, амикацин

14. Оригінальні дослідження

 

Використання телемедицини для прийняття рішень у реконструктивно-відновній ортопедичній хірургії

А.В. Владзимирський

Мета роботи — вивчити можливості телемедичного консультування при плануванні реконструктивно-відновних операцій у пацієнтів ортопедичного профілю.

Матеріали та методи. Проведено 41 телеконсультацію для планування і здійснення реконструктивно-відновних операцій у пацієнтів ортопедичного профілю. З цією метою використовували телемедичну робочу станцію, як складалася з персонального комп'ютера, цифрової фотокамери, слайд-сканера, комутованого або виділеного каналу інтернет, принтера. Тривалість асинхронних телеконсультацій становила 12—36 год. Дистанційно проконсультовано 19 чоловіків і 22 жінки віком від 1 міс до 50 років.

Результати. У молодшій і середній вікових групах в основному переважали вроджені вади розвитку кисті й хребта (відповідно 12,1 і 7,3 %), у старшій — ускладнення і наслідки травм (посттравматичні дефекти і кукси — у 22,0 %, несправжні суглоби — у 14,7 %). Кожний клінічний випадок розглядали від 1 до 9 консультантів. Усі рекомендації віддалених консультантів були релевантними, 80 % з них було виконано.

Висновки. У повсякденній клінічній практиці найдоцільніше використовувати асинхронні телеконсультації на основі інтернет-технологій. На сайтах профільних медичних закладів необхідно розміщати он-лайн форми для самозвернення пацієнтів і докладну інформацію про тематичні нозології. При телемедичному консультуванні для планування реконструктивно-відновних операцій ортопедичного профілю точність діагностики за оцифрованими зображеннями становить 90 %. Ефективність використання рекомендацій віддалених консультантів дорівнює 80 %. Необхідна розробка стандартів телемедичного консультування і домашнього телемоніторингу пацієнтів, що потребують реконструктивно-відновного хірургічного лікування.



Ключові слова: телемедицина, телеконсультування, реконструктивно-відновне лікування, опорно-рухова система

 

Использование телемедицины для принятия решений в реконструктивно-восстановительной ортопедической хирургии

А.В. Владзимирский

Цель работы — изучить возможности телемедицинского консультирования при планировании реконструктивно-восстановительных операций у пациентов ортопедического профиля.

Материалы и методы. Проведено 41 телеконсультацию для планирования и осуществления реконструктивно-восстановительных операций у пациентов ортопедического профиля. С этой целью использовали телемедицинскую рабочую станцию, состоящую из персонального компьютера, цифровой фотокамеры, слайд-сканера, коммутируемого или выделенного канала интернет, принтера. Длительность асинхронных телеконсультаций составила 12—36 ч. Дистанционно проконсультировано 19 мужчин и 22 женщины, в возрасте от 1 месяца до 50 лет.

Результаты. В младшей и средней возрастных группах преобладали врожденные пороки развития кисти и позвоночника (соответственно 12,1 и 7,3 %), в старшей — осложнения и последствия травм (посттравматические дефекты и культи — в 22,0 % случаев, ложные суставы — в 14,7 %). Каждый клинический случай рассматривали от 1 до 9 консультантов. Все рекомендации удаленных консультантов были релевантны, 80 % из них были выполнены.

Выводы. В повседневной клинической практике наиболее целесообразно использовать асинхронные телеконсультации на основе интернет-технологий. На сайтах профильных медицинских учреждений необходимо размещать он-лайн формы для самообращения пациентов и подробную информацию о тематических нозологиях. При телемедицинском консультировании для планирования реконструктивно-восстановительных операций ортопедического профиля точность диагностики по оцифрованным изображениям достигает 90 %. Эффективность использования рекомендаций удаленных консультантов составляет 80 %. Необходима разработка стандартов телемедицинского консультирования и домашнего телемониторинга пациентов, нуждающихся в реконструктивно-восстановительном хирургическом лечении.



Ключевые слова: телемедицина, телеконсультирование, реконструктивно-восстановительное лечение, опорно-двигательная система

15. Дискусії

 

Хірургічний сепсис: проблема нововведень, визначених узгоджувальною конференцією (чикаго, 1991), та їхнє використання в клінічній практиці

А.Я. Кузнєцов

Обговорюються основні нововведення з проблеми хірургічного сепсису, визначені Північноамериканською узгоджувальною конференцією (Чикаго, 1991) та їх використання в клінічній практиці. Звертається увага на необхідність розширення уявлення про синдром системної відповіді на запалення (ССВЗ), або systemic inflammatory response syndrome (SIRS), удосконалення його діагностики. Обґрунтовано профілактику поліорганної недостатності у хворих на сепсис шляхом ранньої діагностики дисфункції в структурі синдрому поліорганної дисфункції. Запропоновано єдину діагностичну програму хірургічного сепсису.



Ключові слова: хірургічний сепсис, синдром системної відповіді на запалення, синдром поліорганної дисфункції, синдром поліорганної недостатності, діагностика

 

Хирургический сепсис: проблема нововведений, определенных согласительной конференцией (чикаго, 1991), и их применение в клинической практике

А.А. Кузнецов

Обсуждаются основные нововведения по проблеме хирургического сепсиса, определенные Североамериканской согласительной конференцией (Чикаго, 1991) и их применение в клинической практике. Обращается внимание на необходимость расширения представления о синдроме системного ответа на воспаление (ССОВ), или systemic inflammatory response syndrome (SIRS), совершенствования его диагностики. Обоснована профилактика полиорганной недостаточности у больных сепсисом путем ранней диагностики дисфункции в структуре синдрома полиорганной дисфункции. Предложена единая диагностическая программа хирургического сепсиса.



Ключевые слова: хирургический сепсис, синдром системного ответа на воспаление, синдром полиорганной дисфункции, синдром полиорганной недостаточности, диагностика

16. Огляди

 

Сучасний стан проблеми тромболізису в лікуванні тромбоемболії легеневої артерії

В.Г. Мішалов, Н.Ю. Литвинова, О.І. Осадчий

Смертність у ранній період від тромбоемболії легеневої артерії (ТЕЛА) в основному визначається серцево-судинною реакцією на такі фактори ризику, як прогресуюча недостатніть правого шлуночка серця, гіпотензія, шок та зупинка кровообігу. Тромболізис може поліпшити прогноз при ТЕЛА, що спричиняє різні варіанти судинного колапсу, але його не можна застосовувати у випадках невеликої емболї без серцево-судинних порушень через високий ризик кровотеч. В огляді висвітлено переваги та недоліки використання тромболітиків в естренному лікуванні ТЕЛА.



Ключові слова: тромбоемболія легеневої артерії, недостатність правого шлуночка, шок, тромболізис

 

Современное состояние проблемы тромболизиса в лечении тромбоэмболии легочной артерии

В.Г. Мишалов, Н.Ю. Литвинова, А.И. Осадчий

Смертность в ранний период от тромбоэмболии легочной артерии (ТЭЛА) в основном определяется сердечно-сосудистой реакцией на такие факторы риска, как прогрессирующая недостаточность правого желудочка сердца, гипотензия, шок и остановка кровообращения. Тромболизис может улучшить прогноз при ТЭЛА, вызывающей различные варианты сосудистого коллапса, но не применим в случаях небольшой эмболии без сердечно-сосудистых нарушений из-за высокого риска кровотечений. В обзоре освещены преимущества и недостатки применения тромболитиков в экстренном лечении ТЭЛА.



Ключевые слова: тромбоэмболия легочной артерии, недостаточностьправого желудочка, шок, тромболизис

17. Огляди

 

Особливості проведення раціональної протигрибкової терапії у хворих хірургічного профілю

М.В. Бондар, В.П. В'юницький

Викладено основні аспекти проведення протигрибкової терапії в хірургічній клініці з використанням флуконазолу («Мікосист» виробництва «Гедеон Ріхтер»). Акцентовано увагу на токсичності основних протигрибкових препаратів та методах запобігання їхній токсичній дії. Підкреслено доцільність застосування ранньої запобіжної протигрибкової терапії у хворих хірургічного профілю.



Ключові слова: кандидоз, амфотерицин В, гостра ниркова недостатність, флуконазол, протигрибкова терапія

 

Особенности проведения рациональной противогрибковой терапии у больных хирургического профиля

М.В. Бондарь, В.П. Вьюницкий

Изложены основные аспекты проведения противогрибковой терапии в хирургической клинике с использованием флуконазола («Микосист» производства «Гедеон Рихтер»). Акцентировано внимание на токсичности основных противогрибковых препаратов и методах предупреждения их токсического действия. Подчеркнута целесообразность применения ранней предупредительной противогрибковой терапии у больных хирургического профиля.



Ключевые слова: кандидоз, амфотерицин В, острая почечная недостаточность, флуконазол, противогрибковая терапия

18. Погляд на проблему

 

Стан фінансування галузі охорони здоров'я в україні. шляхи реформування

Б.І. Паламар

Проаналізовано нинішній стан системи охорони здоров'я в Україні. Зроблено висновок, що фінансування галузі охорони здоров'я не відповідає європейським стандартам і є недостатнім. Воно має бути направлено на кінцевий результат. Стратегічним напрямом реформування галузі охорони здоров'я має бути реформування її фінансування з визначенням стимулів для оптимізації обсягів і структури медичної допомоги.Проаналізовано нинішній стан системи охорони здоров'я в Україні. Зроблено висновок, що фінансування галузі охорони здоров'я не відповідає європейським стандартам і є недостатнім. Воно має бути направлено на кінцевий результат. Стратегічним напрямом реформування галузі охорони здоров'я має бути реформування її фінансування з визначенням стимулів для оптимізації обсягів і структури медичної допомоги.



Ключові слова: фінансування галузі охорони здоров'я, витрати на лікувально-діагностичний процес, фінансова гарантована безоплатна медична допомога, раціоналізація використання коштів

 

Состояние финансирования отрасли здравоохранения в украине. пути реформирования

Б.И. Паламар

Проанализоровано нынешнее состояние системы охраны здоровья в Украине. Сделан вывод, что финансирование отрасли здравоохранения не отвечает европейским стандартам и является недостаточным. Оно должно быть направлено на конечный результат. Стратегическим направлением реформирования отрасли здравоохранения должно быть реформирование ее финансирования с определением стимулов для оптимизации объемов и структуры медицинской помощи.



Ключевые слова: финансирование отрасли здравоохранения, затраты на лечебно-диагностический процесс, финансовая гарантированная бесплатная медицинская помощь, рационализация использования средств


Видавництво


Послуги


Партнери


Рекламодавці


Передплата








© Видавнича група
«ВІТ-А-ПОЛ»