Хірургія України

Особливості діагностики торакоабдомінальних поранень на другому рівні медичного забезпечення в умовах проведення операції об’єднаних сил на Сході України

Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — визначити послідовність та обсяг діагностичних заходів у постраждалих з торакоабдомінальними пораненнями при надходженні на етапи медичної евакуації ІІ рівня медичного забезпечення залежно від тяжкості травми.

Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз 123 постраждалих з вогнепальними торакоабдомінальними пораненнями, отриманими під час проведення операції об’єднаних сил (антитерористичної операції) на Сході України. Постраждалих розподілили на дві групи: основну (n = 71), в якій діагностична тактика залежала від тяжкості травми за анатомо‑функціональною шкалою AdTS, і порівняння (n = 52), в якій діагностична тактика залежала від емпіричної оцінки тяжкості травми. Групи за середнім віком і тяжкістю травми були порівнянними. Використовували клінічні методи діагностики, рентгенографію грудної клітки, живота, хребта, таза і пошкоджених кінцівок, ультрасонографію за FAST‑протоколом, торакопункцію/торакоцентез, лапароцентез з діагностичним перитоніальним лаважем.

Результати та обговорення. Впровадження в доопераційний діагностичний алгоритм у постраждалих з торакоабдомінальними пораненнями ультрасонографії за FAST‑протоколом дало змогу скоротити час доопераційної діагностики (на 12,2 хв), кількість невиправданих лапаротомій та з високою чутливістю діагностувати маркери ушкоджень органів грудної (98,4 %) та черевної (93,8 %) порожнини.

Висновки. Ультрасонографія за FAST‑протоколом є неінвазивним швидки м (3 — 4 хв) методом діагностики торакального та абдомінального компонентів травми з чутливістю щодо виявлення маркерів ушкодження внутрішніх органів 93,8 і 98,4 % відповідно. Застосування FAST‑протоколу дало змогу скоротити час доопераційної діагностики у тяжких та вкрай тяжких постраждалих з торакоабдомінальними пораненнями в 1,4 разу. Диференційна діагностична тактика залежно від тяжкості травми в поєднанні із використанням FAST‑протоколу дала змогу зменшити кількість діагностичних помилок на 19,1 %.

Хірургічне лікування хворих з дуоденальними норицями та пошкодженнями дванадцятипалої кишки

L. S. Bilianskyi, A. R. Bekmuradov — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — поліпшити результати лікування пацієнтів із зовнішніми норицями і заочеревинними пошкодженнями дванадцятипалої кишки шляхом вибору оптимальної хірургічної методики і визначення найефективнішого лікування нориць дванадцятипалої кишки різної етіології.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування 29 хворих (19 чоловіків і 10 жінок) у віці від 24 до 72 років, з 2002 до 2016 року з зовнішніми несформованими високодебітними повними норицями дванадцятипалої кишки. У 6 хворих із зовнішніми несформованими високодебітними повними норицями дванадцятипалої кишки було проведене невідкладне хірургічне втручання за терміновими показаннями (I група). У 9 хворих з пошкодженням II‑Б частини дванадцятипалої кишки було сформовано позаду ободовий поперечний гастроентероанастомоз на довгій петлі по Ру з виключенням дванадцятипалої кишки (II група). У 8 хворих з ятрогенним пошкодженням заочеревинної низхідної (II‑A і II‑Б) частини дванадцятипалої кишки і заочеревинної флегмони операції проведені в декілька етапів (III група). У 2 хворих з пошкодженням III (нижньогоризонтальної) гілки дванадцятипалої кишки було виконано резекцію нижньогоризонтальної гілки дванадцятипалої кишки з формуванням дуоденоєюноанастомозу на стомованій петлі тонкої кишки. У 2 хворих з аортодуоденальними фістулами після закінчення судинного етапу операції здійснили резекцію нижньогоризонтальної гілки дванадцятипалої кишки з формуванням дуоденоєюноанастомозу попереду кореня брижі (IV група).

Результати та обговорення. Оптимальним методом лікування високих зовнішніх нориць дванадцятипалої кишки вважаємо виконання раннього оперативного втручання з формуванням позаду ободового поперечного гастроентероанастомозу за запропонованою методикою з відключенням дванадцятипалої кишки, що сприяє скороченню термінів ліквідації нориці і ранньої реабілітації хворих. Виконання зовнішнього дренування холедоха вважаємо обов’язковим етапом хірургічного лікування зовнішніх нориць дванадцятипалої кишки, які розвинулися внаслідок панкреонекрозу або ятрогенного пошкодження при проведенні ендоскопічної ретроградної холангіопанкреатографії та ендоскопічної папіллосфінктеротомії. Обов’язковою умовою адекватного ведення хворих в післяопераційний період вважаємо забезпечення раннього ентерального зондового харчування.

Висновки. Активна хірургічна тактика з раннім хірургічним втручанням перешкоджає розвитку гнійно‑септичних ускладнень і електролітних порушень, особливо при пошкодженнях заочеревинної частини дванадцятипалої кишки. Індивідуальний підхід до вибору методики виключення з пасажу дванадцятипалої кишки на короткій монопетлі або довгій петлі по Ру дозволяє забезпечити зниження дебіту пошкодженої кишки і знизити можливість фатальних післяопераційних ускладнень.

Профілактика розвитку інфекції ділянки троакарної рани у хворих з ожирінням І—ІІ ступеня після лапароскопічної холецистектомії з приводу гострого деструктивного холециститу

R. V. Bondariev, O. I. Sopko, R. M. Kozubovich, V. M. Ivantsok, O. O. Bondarieva — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — оцінити частоту виникнення інфекції ділянки троакарної рани після лапароскопічної холецистектомії з терапією бактеріофагами та без такої з приводу гострого деструктивного холециститу у хворих з ожирінням I — II ступеня.

Матеріали і методи. Проведено аналіз результатів лікування 96 пацієнтів з ожирінням I — II ступеня віком від 37 до 67 років. Усім пацієнтам виконано лапароскопічну холецистектомію з приводу гострого деструктивного холециститу. Індекс маси тіла в середньому становив (35,04 ± 0,2) кг/м². У групі порівняння (n = 42) після вилучення жовчного міхура санацію троакарної субксифоїдальної рани здійснювали розчином 0,02 % декаметоксину у фізіологічному розчині (розчин «Декасану»). В основній групі (n = 54) субксифоїдальну рану зрошували бактеріофагами («Секстафаг», «Інтест‑бактеріофаг», коліпротейний, а також їх комбінація). Бактеріофаги застосовували в комплексі з антибактеріальною терапією. Визначали якісний та кількісний склад мікробної флори вмісту жовчного міхура і перитонеального ексудату, чутливість мікроорганізмів до антибіотиків та бактеріофагів. Результати лікування оцінювали за характером і частотою інфекції ділянки троакарної рани.

Результати та обговорення. Інфільтрат і/або серому троакарної рани в групі порівняння спостерігали в 1 (2,4 %) хворого, в основній групі — у 2 (3,7 %). Нагноєння троакарної рани відзначено лише в групі порівняння (2 (4,8 %) випадки).

Вивчено характер мікробної флори жовчі та ексудату черевної порожнини, її кількість, чутливість мікроорганізмів до антибіотиків і бактеріофагів. У хворих із гангренозною формою холециститу та місцевим гнійним перитонітом переважали мікробні асоціації (65,9 %), виявлено штами Pseudomonas aeruginosa, Candida, анаеробної флори. У хворих із флегмонозною формою холециститу чутливість кишкової палички, стафілококів, стрептококів, протею та клебсієли до «Секстафагу» становила 76,9 — 100,0 %.

Висновки. Застосування терапії бактеріофагами при лапароскопічній холецистектомії з приводу гострого деструктивного холециститу сприяло зниженню в післяопераційний період частоти виникнення інфекції ділянки троакарної рани з 8,5 до 2,4 %.

Ефективність нової баріатричної операції при лікуванні пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу

Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — порівняти ефективність біліопанкреатичного шунтування за Санторо і нової баріатричної операції (рукавної гастректомії з одним гастроілеальним анастомозом) при лікуванні пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу і морбідним ожирінням.

Матеріали і методи. У період з 2013 до 2018 р. проведено ретроспективне когортне дослідження за участю 32 пацієнтів (21 жінки та 11 чоловіків) з морбідним ожирінням і цукровим діабетом 2 типу, яким були виконані баріатричні операції (біліопанкреатичне шунтування за Санторо (перша група) і рукавна гастректомія з одним гастроілеальним анастомозом (друга група)). Критерії вилучення з дослідження: наявність в анамнезі баріатричних операцій, верхньосерединних лапаротомій, тяжких супутніх захворювань (ASA III — IV), психологічної нестабільності. Вік пацієнтів — від 25 до 65 років (середній вік — 42,6 року). Середня доопераційна маса тіла — 107,5 кг (92,0 — 189,5 кг), середній індекс маси тіла — 41,2 кг / м² (36,7 — 65,0 кг / м²), середня надлишкова маса тіла — 50,8 кг (28 — 106 кг). Середня тривалість метаболічного захворювання до операції — 7,5 року (3 — 21 рік). Лише 2 пацієнти контролювали хворобу за допомогою дотримання дієти, 15 — отримували пероральні цукрознижувальні препарати, ще 15 — інсулін.

Результати та обговорення. Тривалість лапароскопічних баріатричних операцій становила від 92 до 180 хв. Середня тривалість операції біліопанкреатичного шунтування за Санторо була значно більшою, ніж рукавної резекції шлунка з одним гастроілеальним анастомозом ((158 ± 28) і (112 ± 16) хв відповідно (р < 0,05)). В обох групах не відзначено серйозних інтраопераційних ускладнень або смертності. Середня тривалість перебування пацієнта в стаціонарі становила 7,2 дня (від 6 до 9 днів) у першій групі та 5,6 дня (від 5 до 8 днів) — у другій (р > 0,05). Період спостереження за пацієнтами становив від 6 до 48 міс. Ліпідний профіль значно поліпшився в обох групах. У перший рік після операції у 90 % пацієнтів відзначено нормальний вміст загального холестерину, у 85 % — нормальний рівень тригліцеридів. Гіпертонічну хворобу вилікувано у 13 пацієнтів, поліпшилася — у 2. Не було статистично значущих відмінностей у нормалізації супутніх захворювань між групами.

Висновки. Баріатрична операція Санторо та рукавна гастректомія з одним гастроілеальним анастомозом однаково впливають на надлишкову масу тіла, метаболічні порушення, а також частоту ускладнень. Рукавна гастректомія з одним гастроілеальним анастомозом є ефективною та щадною хірургічною операцією для лікування пацієнтів з патологічним ожирінням і цукровим діабетом 2 типу.

Значення антибіотиків місцевої дії для профілактики і лікування гнійно-запальних процесів м’яких тканин та діабетичної стопи

S. D. Khimich, O. V. Katelyan, I. O. Malyshevsky — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — на підставі літературних даних та власних спостережень визначити можливість і доцільність застосування комбінованого антибактеріального препарату місцевої дії «Банеоцин» («Сандоз ГмбХ», Австрія) у комплексному лікуванні гнійно‑запальних процесів м’яких тканин та діабетичної стопи.

Матеріали і методи. В період з 2013 до 2019 р. у клініці загальної хірургії Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова проліковано 572 хворих із гнійно‑запальними захворюваннями м’яких тканин та 120 пацієнтів з гнійно‑некротичними ускладненнями діабетичної стопи. Діагностичний і лікувальний процес проводили згідно з протоколами та за потреби доповнювали методами хірургічного і консервативного лікування. При лікуванні гнійно‑запальних процесів м’яких тканин застосовано комплексний підхід, який передбачав оперативне лікування, дренування гнійника, місцеве та загальне лікування, корекцію коморбідних станів. Для місцевого застосування спочатку широко використовували різноманітні антисептики, а антибіотики — як лікарський засіб загальної дії. Пізніше почали застосовувати антибіотики місцевої дії, зокрема «Банеоцин» (мазь та порошок), який містить два антибіотики із синергічною дією (бацитрацин та неоміцин).

Результати та обговорення. На основі літературних даних та власних спостережень автори дійшли висновку про можливість застосування антибіотиків місцевої дії у вигляді порошку (іноді — у вигляді мазі) як при амбулаторному, так і при стаціонарному лікуванні. «Банеоцин» є дієвим антимікробним засобом місцевої дії, який поряд з традиційними методами лікування можна використовувати в комплексному лікуванні хворих із гнійно‑запальними захворюваннями м’яких тканин та діабетичною стопою.

Висновки. Показано можливість та доцільність застосування комбінованого антибактеріального препарату «Банеоцин» при лікуванні хворих із гнійно‑запальними процесами на різних стадіях ранового процесу. Наявність двох форм (порошку і мазі) препарату є додатковою перевагою, яка дає змогу застосовувати його послідовно при лікуванні хворих, а також у комбінації з перев’язувальним матеріалом. У пацієнтів з ожирінням препарат доцільно використовувати за декілька днів до операції для боротьби з резервуарами інфекції.

Оптимізація хірургічного лікування пілонідальних кіст крижово-куприкової ділянки

Ia. P. Feleshtynskyi, I. G. Balan — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — поліпшити результати хірургічного лікування пацієнтів з пілонідальними кістами крижово‑куприкової ділянки.

Матеріали і методи. Проведено хірургічне лікування 451 пацієнта з пілонідальними кістами крижово‑куприкової ділянки. Залежно від способу лікування пацієнтів розділили на дві групи: основну — 226 пацієнтів, яким проведено хірургічне лікування з використанням розробленого способу серединної резекції з внутрішніми біодеструктивними швами, котрі не потребують видалення, та порівняння — 225 пацієнтів, яким проведено хірургічне лікування традиційним способом з використанням вузлових швів, які потребують видалення, з нашкірною фіксацією. Всіх пацієнтів прооперовано під місцевим знеболюванням амбулаторно.

Результати та обговорення. Термін амбулаторного лікування та загоєння післяопераційної рани був удвічі коротшим в основній групі (7 і 16 діб, 13 та 27 діб). Частота виникнення рецидиву в основній групі була значно меншою (3,1 та 10,6 %). Нагноєння післяопераційної рани частіше виявляли у групі порівняння (у 2 (0,9 %) і 9 (4,0 %) випадках).

Висновки. Використання розробленого способу хірургічного лікування пілонідальних кіст крижово‑куприкової ділянки за рахунок економної резекції шкірного клаптя з патологічно зміненими тканинами, використання швів з внутрішньою фіксацією, які не створюють зовнішнього тиску на шкіру країв рани, що запобігає ішемії та порушенню мікроциркуляції, сприяє значному поліпшенню результатів хірургічного лікування пілонідальних кіст, зменшенню частоти нагноєння післяопераційної рани (до 0,1 %), частоти виникнення рецидиву захворювання (до 3,1 %) та має суттєві переваги над традиційним методом. Термін загоєння післяопераційної рани зменшився до 13 діб (у групі порівняння — 27 діб), термін амбулаторного лікування пацієнтів — до 7 діб (при застосуванні традиційного методу — 16 діб).

Досвід використання гідрогелевих пов’язок «Арма-Гель» для лікування трофічних виразок нижніх кінцівок

M. V. Nagnibedyuk, V. V. Chopyk — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — визначити економічну доцільність використання гідрогелевих пов’язок «Арма‑гель» (ПП «Укртехмед») у лікуванні трофічних виразок нижніх кінцівок.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування 14 пацієнтів з хронічною венозною недостатністю і трофічними виразками нижніх кінцівок, які тривало не заживають, із застосуванням гідрогелевих пов’язок «Арма‑гель» у комплексі із загальноприйнятими методами лікування.

Результати та обговорення. Встановлено, що застосування гідрогелевих пов’язок «Арма‑гель» у комплексному лікуванні трофічних виразок нижніх кінцівок є ефективним та доцільним методом місцевого лікування. Заявлені виробником технічні характеристики виробу відповідають дійсності. Забезпечення пов’язкою герметичності та вологості рани, порційності та постійного надходження активного лікувального компонента із пов’язки, запобігання вторинному інфікуванню рани, збереження постійності pH середовища в рані дає змогу активно розвиватися грануляційній тканині, що зменшує тривалість загоєння ранової поверхні. Простота у технічному використанні дає змогу в більшості випадків проводити спостереження за пацієнтами дистанційно. Пацієнти відзначили зменшення вартості лікування за рахунок зменшення кількості перев’язок, а також зменшення та відсутність больового синдрому практично з перших годин після застосування.

Висновки. Використання гідрогелевих пов’язок «Арма‑гель» під час лікування пацієнтів з трофічними виразками нижніх кінцівок сприяло зменшенню терміну закриття ран у 2 — 3 рази за рахунок активізації процесу грануляції та розвитку активних грануляцій у рані. Розрахована нами економічна вигода від використання гідрогелевих пов’язок «Арма‑гель» за 1 міс показала, що вартість однієї перев’язки класичним методом становить 67 — 89 грн, вартість за 1 міс –2000 — 2500 грн, перев’язка гідрогелевими пов’язками «Арма‑гель» 1 раз на 5 днів — 70 — 75 грн. Це дає підставу стверджувати про доцільність використання гідрогелевих пов’язок у комплексному лікуванні хворих з трофічними виразками нижніх кінцівок на тлі хронічної венозної недостатності.

Особливості морфології грануляційної тканини лапаротомної рани при використанні різних видів швів

V. V. Vlasov, I. K. Morar, I. S. Davidenko, V. Y. Bodyaka, K. A. Pokhodun — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — дослідити в експерименті морфологічні особливості грануляційної тканини лапаротомної рани при зашиванні останньої простими вузловими та безперервним обвивним швом.

Матеріали і методи. Експеримент виконано на 108 щурах, яким проведено серединну лапаротомію. Першій групі тварин (n = 54) краї м’язово‑апоневротичного шару передньої черевної стінки з’єднано простими швами, другій групі (n = 54) — безперервним обвивним. Забір біологічного матеріалу проводили в 1‑шу, на 7‑му та 14‑ту добу після оперативного втручання шляхом висічення м’язово‑апоневротичного шару передньої черевної стінки разом зі шкірою.

Результати та обговорення. В 1‑шу добу дослідження у першій групі в грануляційній тканині статистично значущо переважали лімфоїдні клітини та нейтрофіли, різниця між їх кількістю була статистично незначущою. У другій групі відзначено статистично значущо більшу частку лише лімфоїдних клітин. На 7‑му та 14‑ту добу спостереження в обох групах у грануляційній тканині статистично значущо переважали фібробласти. В 1‑шу добу після виконання операції в обох групах спостерігали фібрин у вигляді сітки, а у другій групі — також крововиливи. Морфологія грануляційної тканини лапаротомної рани на 14‑ту добу спостереження не відрізнялася в групах, за винятком того, що в другій групі статистично значущо був більшим питомий об’єм колагенових волокон.

Висновки. Використання безперервного обвивного шва на відміну від простого вузлового спричиняє статистично значуще переважання у грануляційній тканині лапаротомної рани фібробластів, лімфоїдних та плазматичних клітин, збільшення питомого об’єму колагенових волокон, а також зменшення частки макрофагів, особливо на 14‑ту добу спостереження, що свідчить про порівняно швидке дозрівання грануляційної тканини.

Новий метод ненатяжної алопластики гігантських гриж стравохідного отвору діафрагми

A. V. Malynovskyi, D. V. Korchovyi, S. Y. Badion — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — вивчити перші результати застосування нового методу ненатяжної алопластики гігантських гриж стравохідного отвору діафрагми.

Матеріали і методи. За новою методикою прооперовано 6 пацієнтів (4 жінки і 2 чоловіків). Середній вік хворих становив 62 роки (52 — 70 років). Середній індекс маси тіла — 24,8 кг/м² (16,4 — 30,8 кг/м²). Середня площа стравохідного отвору діафрагми — 33,9 см² (18 — 60 см²). Для виконання ненатяжної алопластики за новим методом використано поліестеровий імплантат з колагеновим покриттям Symbotex (Covidien) округлої форми діаметром 9 або 12 см. З нього вирізали ділянку у вигляді рівнораменового трикутника з вирізкою на меншому боці для стравоходу (створюючи імплантат у формі серця). Вирізали шматок сітки прямокутної форми. На ньому виконували поперечні насічки, прямокутник складали вздовж, закриваючи вирізку, повторюючи таким чином її кривизну. Верхній край конструкції скріпляли чотирма вузловими швами ниткою Prolene 2 — 0, якою прошивали всі 3 шари сітки, створюючи «ребро жорсткості».

Результати та обговорення. Конверсій не було. Середня тривалість операції становила 3 год (2,5 — 4,0 год). Інтраопераційних ускладнень не було. Середня тривалість хіатопластики становила 35 хв (25 — 40 хв). Післяопераційних ускладнень не було. При спостереженні за пацієнтами протягом 1 — 3 міс клініки анатомічного та рефлюксного рецидиву не зафіксували. Скарг на дисфагію не було. При рентгенологічному та ендоскопічному дослідженнях ознак анатомічних рецидивів і звуження стравоходу не виявлено.

Висновки. Новий метод, який ґрунтується на використанні полегшеної поліестерової сітки з неадгезивним колагеновим покриттям Symbotex (Covidien), показав принципову здійсненність і зручність при гігантських грижах стравохідного отвору діафрагми. Найближчі результати нового методу не показали анатомічних рецидивів і дисфагії. Потрібен додатковий набір матеріалу і вивчення віддалених результатів нового методу, зокрема порівняно з існуючими методами.

Застосування відео-асистованих торакальних оперативних втручань при хірургічному лікуванні туберкульозу легень та плеври

Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — представити власний досвід використання малоінвазивних відео‑асистованих торакальних оперативних втручань у пацієнтів із туберкульозом легень та плеври в період з 2008 до 2019 р.

Матеріали і методи. За період з 2008 до 2019 р. виконано 169 відео‑асистованих торакальних оперативних втручань пацієнтам фтизіохірургічного профілю: атипову сегментарну резекцію — у 28 (16,6 %) випадках, типову сегментектомію — у 48 (28,4 %), лобектомію — у 48 (28,4 %), білобектомію — у 2 (1,2 %), пульмонектомію — у 4 (2,4 %), плевректомію з декортикацією легені — у 35 (20,7 %). Розподіл прооперованих хворих за формою туберкульозного процесу був таким: туберкулома — 72 (42,6 %) випадки, казеома — 4 (2,4 %), конгломеративна туберкулома — 11 (6,5 %), множинні туберкуломи — 8 (4,7 %), фіброзно‑кавернозний туберкульоз — 18 (10,6 %), інфільтративний туберкульоз з розпадом — 7 (4,1 %), солітарна каверна — 4 (2,4 %), виражені посттуберкульозні зміни — 6 (3,5 %), хронічний туберкульозний плеврит І ступеня — 31 (18,3 %), ІІ ступеня — 3 (1,8 %), хронічна туберкульозна емпієма плеври без бронхіальної нориці — 1 (0,6 %), туберкульоз, ускладнений пневмотораксом, — 4 (2,4 %). В останніх 4 пацієнтів застосовано такі відео‑асистовані торакальні оперативні втручання: в 1 (0,6 %) — коагуляцію бул, у 3 (1,8 %) — термо‑хімічний плевродез.

Результати та обговорення. Середня тривалість оперативних втручань становила: при виконанні відео‑асистованих торакальних резекцій — (75,1 ± 22,3) хв, при проведенні відео‑асистованої торакальної плевректомії з декортикацією легені — (144,1 ± 45,2) хв. Середній об’єм крововтрати — (85,4 ± 1,6) та (192,4 ± 41,8) мл відповідно. Інтраопераційні ускладнення діагностовано у 5 (3 %) пацієнтів, яким виконано відео‑асистовані торакальні резекційні втручання.

Висновки. Використання відео‑асистованих торакальних оперативних втручань як зручного та малотравматичного методу для лікування хворих на туберкульоз легень і плеври є ефективним.

Ехінококоз печінки: якому методу лікування слід віддати перевагу?

O. M. Tyshchenko, E. V. Mushenko, R. M. Smachylo, V. Ju. Brovkin, O. V. Ivanenko — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — визначити роль та ефективність різних способів хірургічного лікування ехінококозу печінки залежно від типу ехінококових кіст, їх локалізації та розміру.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування в клініці Інституту загальної та невідкладної хірургії імені В. Т. Зайцева НАМН України в період з 2008 до 2018 р. 56 хворих з ехінококозом печінки. Серед них чоловіків було 42,9 %, жінок — 57,1 %. Середній вік пацієнтів становив (48,0 ± 2,3) року. Стандартний алгоритм дослідження, крім рутинних лабораторних та інструментальних досліджень, передбачав обов’язкове виконання комп’ютерної томографії з контрастним посиленням і виявлення антитіл до ехінококу в сироватці крові. Кісти типу CL діагностовано у 3 (5,4 %) хворих, типу CE1 — у 27 (48,2 %), типу СЕ2 — у 10 (17,9 %), типу СЕ3 — у 12 (21,4 %), типу СЕ4 та СЕ5 — у 4 (7,2 %). Пацієнтам були виконані різні оперативні втручання залежно від типу кісти. Методику PAIR застосовано у 3 (5,4 %) хворих, PAIRD — у 7 (12,5 %). Ехінококектомію виконано у 17 (30,4 %) пацієнтів, зокрема у відкритому варіанті — у 8 (14,3 %), в лапароскопічному — у 9 (16,1 %), перицистектомію — у 19 (33,8 %), зокрема у відкритому варіанті — у 16 (28,4 %), з використанням лапароскопічного доступу — у 3 (5,4 %). Ще в 10 (17,9 %) спостереженнях проведено різні за обсягом резекції печінки (від сегментектомії до гемігепатектомії).

Результати та обговорення. Жовчовитікання по дренажах черевної порожнини відзначено в 7 (12,5 %) спостереженнях, алергічні реакції різного ступеня вираження — в 3 (5,6 %), рецидив — у 2 (4,0 %). Випадків летального наслідку не було.

Висновки. Відсутність єдиної хірургічної тактики при ехінококозі печінки потребує використання індивідуального підходу. Вибір методу лікування залежить від локалізації та розміру кісти, стадії розвитку паразита. Післяопераційна терапія альбендазолом (мебендазолом) за наявності живого паразита обов’язкова. У разі неживого паразита (кісти типу СЕ4 — СЕ5) доцільно використовувати вичікувальну тактику.

Оптимізація хірургічної корекції акральної ішемії верхніх кінцівок

A. G. Orlov, O. V. Kuzmenko, P. F. Gulmamedov — Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Мета роботи — поліпшити результати хірургічного лікування ішемії дистальних відділів верхніх кінцівок шляхом визначення показань до застосування різних методів оперативного лікування і аналізу ефективності методів хірургічного лікування ішемії дистальних відділів верхніх кінцівок.

Матеріали і методи. Проведено порівняльний аналіз результатів грудної і періартеріальної симпатектомії у хворих з оклюзійними захворюваннями дистальних відділів артерій верхніх кінцівок. У період з 2001 до 2013 р. прооперовано 68 пацієнтів із хронічною ішемією дистальних відділів верхніх кінцівок. Чоловіків — 44, жінок — 24. Вік коливався від 26 до 92 років, середній вік становив 49,09 року.

Результати та обговорення. У всіх хворих, які зазнали втручання на долонній артеріальній дузі, був відновлений магістральний кровотік. Дані триплексного сканування артеріальної дуги кисті та пальцевих артерій і транскутантної оксиметрії свідчать про збільшення лінійної швидкості кровотоку і зниження індексів периферичного судинного опору в усіх випадках. Лінійна швидкість кровотоку у хворих на облітерувальний тромбангіїт після виконання дигітальної періартеріальної симпатектомії в середньому збільшувалася на 64 %, у хворих з синдромом Рейно — на 100 %, у хворих на облітерувальний атеросклероз — на 135 %.

Висновки. Отримані результати показали, що реваскуляризуючий ефект десимпатизації тим вище, чим більш дистально усунені симпатичні нервові волокна. Періартеріальна дигітальна симпатектомія дає виражений тривалий ефект, що дозволяє розглядати її як метод вибору під час лікування акральної ішемії кисті. Безпосереднє втручання на артеріальній дузі кисті в деяких випадках дозволяє відновити магістральний кровотік, що значно покращує результати лікування.

Заворот великого сальника

Wed, 25 Dec 2019 00:00:00 +0200

Ретроспективно проаналізовано медичні карти пацієнтів, які в останні 10 років перебували на стаціонарному лікуванні у хірургічному відділенні № 2 міської клінічної лікарні № 2 м. Полтави та були прооперовані в ургентному порядку з приводу такої гострої абдомінальної патології, як заворот великого сальника. Виявлено лише два випадки, котрі виникли протягом останніх 3 років та не були пов’язані між собою. Обидва пацієнти молодого віку були доправлені в терміновому порядку до чергової за хірургічним профілем лікарні міста із клінікою гострої абдомінальної хірургічної патології. Обом хворим було проведено весь комплекс необхідних лабораторних та інструментальних досліджень. Пацієнтів неодноразово оглядала бригада у складі трьох чергових хірургів з великим досвідом роботи. Схожість з клінічною картиною гострого апендициту визначила подальшу тактику лікування. Типоспецифічність цих пацієнтів полягала у нечіткості апендикулярної симптоматики при фізикальному обстеженні. Наростання деяких виявів клінічної симптоматики за час спостереження в умовах хірургічного відділення призвело до встановлення попереднього діагнозу «гострий апендицит». Обох пацієнтів прооперовано в ургентному порядку після проведення заходів доопераційної підготовки. В операційній при детальній ревізії виявлено вторинний заворот великого сальника. Виконано фотофіксацію та вимірювання резектованих ділянок пасм сальника. Хірургічний досвід персоналу, фізикальні та додаткові методи обстеження не дають чіткої достовірної інформації про наявність завороту великого сальника. Ультразвукове дослідження при завороті сальника дає змогу лише виявити «потовщений апендикулярний відросток» чи інфільтрат у черевній порожнині, але встановити точно його складові та генез важко. При виявленні завороту великого сальника слід обов’язково провести ревізію органів черевної порожнини для заперечення хірургічної патології червоподібного відростка, тонкої і сліпої кишки, органів малого таза.